— Матіасові дуже добре в Нангілімі, — сказав Юнатан. — Він має старовинну садибу в Яблуневій Долині, найкращу садибу в найкращій і найзеленішій долині Нан-гіліми. Скоро настане пора обривати яблука в його садку. Нам би треба було помандрувати туди й допомогти йому. Бо він надто старий, щоб лазити по деревах.
— Я б також був майже радий, щоб ми помандрували туди, — сказав я, бо з його слів Нангіліма сподобалась мені і я дуже тужив за Матіасом.
— От бачиш, — мовив Юнатан. — Ми могли б оселитися в Матіаса. В Матіасовій садибі, в Яблуневій Долині Нангіліми.
— Розкажи, що б ми там робили, — попросив я.
— О, нам було б добре, — відповів Юнатан. — Ми їздили б лісами, розташовувалися б на ніч у мальовничих місцях. Якби ти знав, які там ліси! І серед них повно невеличких чистих озерець. Ми могли б спинятися на ніч біля озерця, щовечора біля іншого, мандрували б собі по кілька днів і ночей, а потім знову верталися б до Матіаса.
— І допомагали б йому обривати яблука, — додав я. — Але ж тоді Софії та Урварові довелося б порядкувати долинами Нангіяли без тебе, Юнатане.
— Ну то й що? — мовив Юнатан. — Я їм більше не потрібний. Вони самі дадуть лад у своїх долинах.
Юнатан замовк, наче не мав уже про що розповідати. Ми обидва мовчали, я стомився, і на душі в мене було зовсім не весело. Хіба могла мене втішити розповідь про Нангіліму, що була так далеко від нас?
Сутінки дедалі густішали, і гори ставали темніші. Над нами літали великі чорні птахи й жалібно кричали. Все навколо навівало сум. Водоспад Карма шумів, не вгаваючи ні на хвилину, я вже не мав сили його слухати. Він весь час нагадував мені про те, що я хотів забути. Все було напоєне сумом, і здавалося, що я вже ніколи не радітиму.
Я присунувся ближче до Юнатана. Він сидів притихлий, прихилившись спиною до кам'яної стіни, і обличчя в нього було бліде. Він і тепер скидався на казкового принца, але блідого і втомленого. Бідолашний Юнатане, подумав я, тобі теж невесело. О, якби я міг хоч трохи розвеселити тебе!
Ми довго сиділи мовчки, і раптом Юнатан мовив:
— Слухай, Хрущику, я повинен тобі щось сказати. Мене відразу охопив страх, бо коли він так звертався до мене, то завжди казав щось сумне й неприємне.
— Що ти повинен сказати? — спитав я. Він провів пальцем по моїй щоці.
— Тільки не лякайся… Ти пам'ятаєш, що казав Урвар? Що найменшого омаху Катлиного вогню досить, щоб у людини відібрало руки й ноги або щоб вона померла. Пам'ятаєш, як він казав це?
— Пам'ятаю, але чого ти завів про це мову? — спитав я.
— Того, що,…— Юнатан затнувся. — Того, що омах Катлиного вогню обпік мене, коли ми тікали від неї.
У мене цілий день боліло серце від того страху і горя, але досі я не плакав. А тепер просто заридав.
— Ти знов помреш, Юнатане! — крикнув я.
— Ні, але було б краще, якби я помер. Бо я більше ніколи не зможу рухатися.
Він пояснив мені, чим такий страшний Катлин вогонь. Інколи він не вбиває відразу, а робить ще гірше. Він пошкоджує щось усередині в людини, і вона стає нерухома. Спершу цього не помічаєш, але хвороба підкрадається поволі й неухильно.
— Тепер я можу ворушити ще тільки руками, — сказав Юнатан. — А скоро й ними не зможу.
— І це не минеться? — спитав я крізь плач.
— Ні, Хрущику, ніколи не минеться, — відповів Юнатан. — Хіба що я перейшов би в Нангіліму.
Хіба що він перейшов би в Нангіліму, о, тепер я збагнув! Він хоче знов залишити мене самого, так я й знав! Раз він уже втік був у Нангіялу без мене!
— Але вдруге ти не втечеш! — крикнув я. — Не підеш у Нангіліму без мене! Не кинеш мене самого!
— То ти хочеш піти зі мною? — спитав він.
— Хочу, а ти як думав? Хіба я не казав тобі, що хоч би ти куди пішов, то й я за тобою!
— Казав, і мене тішать твої слова, — відповів Юнатан. — Але потрапити туди не так легко! — Він трохи помовчав, тоді додав: — Ти пам'ятаєш, як ми колись стрибнули з тобою? Той жахливий випадок, коли все горіло і ми вискочили з вікна на подвір'я. Тоді я полинув у Нангіялу, пам'ятаєш?
— Ще б пак, — відповів я і ще дужче заплакав. — Навіщо ти питаєш? Думаєш, я не згадую про це відтоді кожної хвилини?
— Так, я знаю, що згадуєш, — відповів Юнатан і знов погладив мене по щоці. А тоді сказав: — Мені здається, що ми могли б стрибнути ще раз. З цієї кручі.
— Так, тоді ми помремо, — сказав я. — Але чи ми потрапимо в Нангіліму?
— Потрапимо, будь певен, — відповів Юнатан. — Тільки-но ми досягнемо луки, як побачимо світло Нангіліми. Світанок над Нангілімою, бо там тепер починає світати.
— Виходить, ми стрибнемо просто в Нангіліму, ха-ха-ха! — засміявся я вперше за довгий час.
— Так, — відповів Юнатан. — Тільки-но ми досягнемо луки, як побачимо просто перед собою стежку до Яблуневої Долини. Там стоятимуть уже Грім і Ф'ялар і чекатимуть на нас. Нам залишиться тільки сісти в сідло й поїхати. Поскакати!…
— І ти зможеш рухатися? — спитав я.
— Так, моя хвороба залишиться тут, і я знов буду бадьорий і радісний. І ти теж, Хрущику, ти теж будеш радісний. Стежка в Яблуневу Долину біжить через ліс, і як ти гадаєш, хіба нам не гарно буде їхати вдвох лісом сонячного ранку?
— Дуже гарно, — відповів я і знов засміявся.
— І ми не поспішатимемо, — розповідав далі Юнатан. — Можна буде скупатися в котромусь озерці. Ми однаково доїдемо в долину, поки Матіас зварить юшку.
— Як він зрадіє, коли ми приїдемо, — сказав я.
І враз мене приголомшила одна думка. Про Гріма і Ф'ялара.
Що Юнатан вигадує? Як же ми їх заберемо до Нангіліми?
— Навіщо ти кажеш, що вони там чекатимуть на нас? Адже вони лежать і сплять!
— Вони не сплять, Хрущику! Вони мертві. їх убив Катлин вогонь. А те, що ти бачиш тут, — тільки їхня оболонка. Повір мені, Грім і Ф'ялар уже в Нангілімі й чекають на нас.
— То поспішімо, — сказав я, — щоб вони не чекали. Юнатан глянув на мене й усміхнувся.
— Як же я поспішу? — сказав він. — Хіба ти забув, що я не можу поворухнутись?
І тоді я збагнув, що маю зробити.
— Юнатане, я візьму тебе на плечі, — мовив я. — Ти колись виніс мене з вогню, а тепер я понесу тебе. Це буде справедливо.
— Так, це було б справедливо, — відповів Юнатан. — Але чи ти зважишся, Хрущику Лев'яче Серце, як ти гадаєш? Подумай-бо гарненько!