Радник радянського посольства хотів розпитати про це Руперта, але Джо відкладала їхню зустріч. Преса все дужче галасувала, і Руперт почав турбуватися за Олексія. Тоді Джо розказала йому про дипломата.
— Проте сюди я його не пущу,— заявила вона.
— Чому?
— Надто вже всі вони якісь похмурі. Твій теж такий?
— Хто? Олексій?
— Авжеж... Ти досі мені про нього не розповів,— докорила вона, ніби він крився од неї з якоюсь таємницею.
Це відбувалося за сніданком, що, на його вимогу, подавали в оранжереї. Руперт був у своєму елегантному костюмі, котрий висів на ньому, як на вішалці.
— Про Олексія? — засміявся він.— Його, бідолаху, весь час мучило те, що він веде себе не по-джентльменськи...— І, раптом збагнувши, що сміятися негарно, серйозно додав: — Проте, незважаючи на пекельний біль, він ніколи не рюмсав і...
— Що?
Він хотів сказати: "Не втрачав надії".
Хоч справді обидва вони її втратили і йому знову, як і тисячу разів перед тим, раптом подумалось: нічого героїчного не було в їхніх діях, вони просто боролися за життя. Він ще нічого не розповів про це Джо, але вона й сама знала, що їм було не з медом.
"Але ж чому? — питала вона сама себе.— Чому він так криється з усім?"
Американські та англійські офіцери весь час допитувались про Водоп'янова і його літак. їм здавалося підозріливим, що обидва мовчать про свої пригоди в Арктиці. Американцям хотілося знайти уламки російського літака й обстежити їх, та одшукати щось на дрейфуючій крижині навряд чи було можливо. Вони прискіпливо допитували Руперта. Малося на російському літаку якесь незвичне обладнання? Що, на його думку, він міг робити в тих місцях? Руперт заявив, що це його теж трохи цікавило, але роздивитися не зміг, бо все було закидано снігом. Звичайно, літак мав якесь обладнання — він пригадав мертвого радиста, що закляк над купою ламп і плетивом дротів. Чи був озброєний літак? Ні. Чи мав на собі локатор? Так, навіть кілька. А Водоп'янов?..
— Олексій,— мовив Руперт,— здібний пілот і навігатор. Звичайно, він мусить знати всі наші методи.
Що він може їм ще сказати про друга, якого врятував?
Новий і таємничий світ, що його розкривав перед ним рудий американець, чомусь нагадував божевільню. Руперт вирішив більше нічого не казати. Йому треба спершу подумати. До того ж і Водоп'янов тепер здавався йому незрозумілим. І Руперт сидів на сонечку й куняв, щоб відновити в собі колишній запал.
* * *
Російський радник з'явився тієї суботи по обіді, коли від них пішла Анджеліна. Джо не витримала й вилаяла її за те, що дівчина вкинула до томатного соусу сухарі. Це було навіть смачно, але останнім часом Анджеліна випробовувала їх на всіх стравах. Вона навіть посипала ними морозиво, яке крадькома приносила дітям. "Смачно?" — питала, кришачи та притрушуючи зверху. Дітям подобалось. Але в соусі! Джо не на жарт розізлилася. Вона пригадала Анджеліні геть усе — й те, що дівчина напихає дітей тістечками та шоколадом, і що давала собаці валер'янки, і що в неї горіла свічка перед образом серця Христового. Вона ще спалить колись їхній дім.
— Геть! — закричала на неї Джо.— Я вже стомилася від вас!
— Чи не забагато крику,— посміхнулась Анджеліна.— Ви ніколи не знаєте, чого хочете...
— Ви просто схибнулися на тих свічках. Геть! — повторила Джо.
— Вже краще свічки, ніж не мати бога в серці,— кинула Анджеліна.— Можете не просити мене, я й сама піду.
Руперт байдуже прислухався.
— Навіщо так дратуватися? — спитав він Джо.— Досить було сказати, щоб вона припинила свої експерименти з сухарями.
— Вже кілька місяців я їй це повторюю. Що, ти гадаєш, вивело мене з рівноваги?
— Ви не підходите одна одній. Ось у чім справа.
— Ти маєш рацію, як і завжди! — скипіла Джо.— Але з мене досить. Коли вона тобі така люба, проси, щоб зосталась. Проси!
— Тільки не я,— заявив він.
Проте Джо знала, що Руперт усе владнає. . —г Не зважайте, Анджеліно,— скаже він по-італій-ськи.— Синьора любить покричати. А за п'дть хвилин сама пошкодує, от побачите. І чого тільки ви не миритесь...
Обидві забули, що він хворий. Проте він весело реготав, коли Джо наклала Тесе холодної лапші без соусу, кинула грудку масла, дала величезну скибку хліба й попередила:
— Будеш рюмсати, одішлю тебе спати серед білого дня!
— Але ж...
— їж, і ні слова більше!
* * *
У російського радника було хвилясте сиве волосся й привітне лице, хоч дивився він стурбовано, підкреслюючи, що прийшов у дуже важливій та неприємній справі. Скидався на людину, що йде по склу.
Очі його жваво блиснули, а в словах забринів теплий гумор, коли знайомився з Рупертом.
— Містере Ройс, я — Маєвський, а це — містер Голов-кін, який виручатиме, коли мені не вистачить слів. Я ще погано володію англійською мовою.
Головкін, маленький чоловічок з гострим підборіддям і колючими очима, незворушно наслухав, а Маєвський обережно промацував співбесідника. Чи зволить Ройс жартувати?
— А мені здається, навпаки, ви чудово розмовляєте. Маєвський вдячно посміхнувся, блиснувши золотими
зубами.
— Місіс Ройс,— повернувся він до дружини.— Весь світ захоплений вашим чоловіком. Який він хоробрий!
Вони пішли вгору сходами, і на площадці Маєвський спинився, аби роздивитися одну з картин, що зосталися од Рупертового "вільного" минулого. То були модерністські вправи Гроша, Модільяні та Клея. Вказавши на сільську церковку, накидану блідими ромбами, Маєвський заявив:
— Цікаво.
— Це Клей,— пояснила Джо.— Навряд щоб він вам сподобався.
— Німець? — спитав Маєвський.
— Швейцарець.
— Гм. Не схоже на Швейцарію...
Господарям довелося з нього посміятися. Адже сам напросився. І розсмішив їх. Може, зумисне? Руперт подумав, що за все своє життя бачив лише трьох червоних росіян: Водоп'янова і цих двох. Він глянув на Головкіна, і той од-повів йому схвальним поглядом, ніби тільки вони з ним знали, що буде далі.
Руперт запропонував їм щось випити ("Віскі!" — сказали обидва), бо вважав, що чемність — єдине, що зараз від нього вимагається. Чого вони прийшли?..
— Перш за все,— раптом заговорив Маєвський,— ми прийшли подякувати вам, так би мовити, неофіційно. Згодом віддячимо, як належить, коли вам буде зручно... Розкажіть же нам про свої пригоди. Будь ласка.