Божий світильник

Сторінка 4 з 22

Еллері Квін

– Так було не завжди, – по-жаб'ячому надуваючи щоки, зауважив Райнак. – Пам'ятаю, в мої дитячі роки тут було дуже гарно й багатолюдне. Це місце могло стати центром густонаселеної округи, але прогрес обминув його, а кілька лісових пожеж довершили справу.

– Це жахливо! – тяжко зітхнула Еліс. – Просто жахливо!

– Люба моя Еліс, – вів далі Райнак, – у вас говорить ваша наївність. Життя – це жорстока боротьба за можливість скрасити жахливу дійсність. Навіть більше, життя – досить нудна штука. Навіщо себе обманювати? Якщо добре подумати, то навряд чи варто жити взагалі. Та коли ви вже мусите жити, то мусите змиритися й з тим, що все навколо прогнило.

– А ви філософ, докторе, – озвався адвокат.

– Я просто чесна людина.

– Знаєте, докторе, – не витримав Еллері, – ви починаєте мені набридати.

Товстун тільки зиркнув на нього й промовив:

– А ви, Торне, теж згодні з вашим загадковим колегою?

– Я скажу, мабуть, досить банальні слова: судять не по словах, а по ділах. Я шість днів не голився і сьогодні вперше після похорону Сільвестра Мейх'ю залишив його будинок.

– Як так, містере Торн? – повернулася до нього Еліс.

– Пробачте, міс Мейх'ю, – відказав адвокат. – На все свій час.

– Ви нас ображаєте, – усміхнувся Райнак, вправно об'їжджаючи глибоку вибоїну. – Боюсь, у моєї племінниці складеться хибне враження про її родину. Немає сумніву, у нас є вади, а оскільки багато наших поколінь гартувалися в холоді, то кров теж, мабуть, трохи остигла. Але ж хіба найкраще вино буває не з найглибших холодних погребів? Досить поглянути на Еліс, аби зрозуміти, що я маю на увазі. Така врода – витвір багатьох попередніх поколінь.

– Моя мама до цього теж певною мірою причетна, дядечку Герберте, – дорікнула Еліс.

– Ваша мама, люба моя, була лише посередниця, – заперечив товстун. – У вас типові риси родини Мейх'ю.

Еліс промовчала. Дядько, якого вона побачила сьогодні вперше, симпатії в неї не викликав. Не покладала дівчина великої надії і на те, що кращими виявляться родичі, з якими вона мала незабаром зустрітися. Тітонька Сара батька пережила, але ця хвороба, здається, не обминула і її. Щодо тітоньки Міллі, то хай там яка вона була колись, а досить глянути на Райнака, щоб здогадатися, яка вона тепер.

У Еллері Квіна закололо в потилиці. Чим далі вони заглиблювалися в нетрі, тим менше подобалась йому ця пригода. В ній було щось незбагненне, так ніби якась надзвичайної сили рука готувала сцену для першої дії грандіозної трагедії. Він щільніше закутався в пальто і спробував прогнати цю легковажну думку. І все ж таки дивно: вздовж дороги, як йому впало в око, не було стовпів ні телефонної, ні електричної лінії. Отже, свічки. А свічок Еллері терпіти не міг.

Позад них хилилося до обрію сонце. Бліде світло тремтіло в холодному повітрі. Еллері хотілося, щоб сонце зупинилось.

Дорога плавною дугою тяглася все далі й далі на схід. Здавалося, їй не буде кінця. Потемніло затягнуте хмарами небо. Холод пробирав до кісток.

– Приїхали! – оголосив Райнак, звертаючи ліворуч на вузький, посипаний жорствою проїзд.

"Нарешті ця подорож закінчилася", – з полегкістю зітхнувши, подумав Еллері.

На задньому сидінні заворушилися – теж, мабуть, подумавши про те саме – Торн і Еліс. Еллері випростав закоцюблі ноги й роззирнувся довкола. Обабіч проїзду було таке саме безладне плетиво дерев. Йому згадалося, що вони, з'їхавши з шосе, ні разу нікуди не звертали й не перетинали жодної дороги. Збитися з цього клятого путівця й заблукати було неможливо.

– Ласкаво просимо додому, Еліс! – сказав, повернувши голову, Райнак.

Еліс відповіла щось нерозбірливе. Вона сиділа, по самі очі закутавшись у старий, побитий міллю плед, що його накинув на неї Райнак. Почувши в голосі товстуна глузливі нотки, Еллері швидко позирнув на нього, але гладеньке обличчя в лікаря зберігало той самий ввічливий вираз.

Проїхавши ще трохи, Райнак зупинив машину між двома будинками, їх розділяв лише вузенький проїзд, що вів до старого, облупленого гаража, в якому стояв, виблискуючи, Торнів "Лінкольн".

Три будівлі, оточені плетивом дерев, скидалися на три безлюдні острівці у відкритому морі.

– Ваш родовий палац, Еліс, – голосно сказав Райнак. – Ось цей, ліворуч. Колись сірий кам'яний будинок ліворуч так потемнів від часу, а, може, й від вогню, що тепер був майже чорний. Плями та смуги на його фасаді нагадували сліди прокази на обличчі в мерця. Ця триповерхова споруда, оздоблена химерними кам'яними зображеннями рослинного світу, була побудована, безперечно, у вікторіанському стилі. Але фасад був такий занедбаний, що тільки мистецтво великої доби могло залишити на ньому свої сліди. Будинок, здавалося, пустив глибоке коріння і став частиною навколишньої природи.

Еліс дивилася на нього з невимовним жахом. Еллері її розумів. Цей будинок аж ніяк не скидався на давній, затишний англійський маєток, а був просто старий і такий самий обпалений вогнем, як і ліс довкола. Подумки Еллері проклинав Торна за те, що той піддав дівчину такому важкому випробуванню.

– Сільвестр називав його Чорний дім, – бадьоро повідомив Райнак, вимкнувши двигун. – Це правда, він не привабливий, зате такий самий міцний, як і сімдесят п'ять років тому, коли його тільки поставили.

– Чорний дім… – проказав Торн. – Нісенітниця!

– Ви хочете сказати, що батько… і мати жили в цьому будинку? – тихо запитала Еліс.

– Так, люба моя. Дивна назва, правда ж, Торне? Це ще одне свідчення патологічного страху в Сільвестра. Будинок поставив ваш дідусь, Еліс. Пізніше той старий джентльмен побудував і оцей, що напроти. Я певен, вам у ньому буде куди зручніше. Де це всі поділися, чорт забирай?!

Райнак важко вибрався з машини й притримав дверцята, поки вийшла племінниця.

Еллері Квін став на проїзді з другого боку машини, уважно роздивився навколо і, немов принюхуючись, глибоко втягнув носом повітря.

Будинок напроти був простіший, значно менший, із звичайного білого каменю, що теж посірів від часу. Вхідні двері були зачинені, завіски на вікнах першого поверху запнуті. Десь усередині топився камін: на шибках тремтіли відблиски його нерівного полум'я. Раптом в одному з вікон з'явилася голова старої жінки. Жінка на мить притисла обличчя до шибки і відразу ж зникла.