– Люба моя!.. – урочисто проказав Райнак.
В Еллері аж долоні засвербіли, так йому хотілося дати товстунові ляпаса за цю Іудину врочистість.
– Розкажіть мені все! Як там батько? Мені так незвично… вимовляти це слово.
– Може, міс Мейх'ю, спершу одержимо в митниці ваші речі? – поквапився змінити тему розмови адвокат. – Уже пізно, а в нас іще далека дорога до Лонг-Айленда.
– До Лонг-Айленда? – широко відкрила очі Еліс. – Як цікаво!
– Ну, це не зовсім те, про що ви, мабуть, подумали…
– Вибачте, я поводжуся, як дурне дівчисько. Здаюся на вашу ласку, містере Торн. Написати мені було з вашого боку щось більше, ніж люб'язність.
По дорозі до митниці Еллері трохи відстав і уважно спостерігав за Райнаком. Але кругле лікареве обличчя залишалося незворушним.
* * *
За кермом сидів Райнак. Це був не новий Тернів "Лінкольн", а старий, пошарпаний "б'юїк-седан". Еллері здивувався, побачивши вбогий багаж дівчини – три маленькі валізи та ще крихітна сумочка, сувенір пароплавної компанії. Невже це все її багатство?
Сидячи поруч із товстуном, Еллері уважно прислухався. Він майже не звертав уваги на дорогу, якою віз їх Райнак.
Торн і Еліс на задньому сидінні довго мовчали. Нарешті Торн старанно прокашлявся. Еллері не раз чув, як судді в такий спосіб прочищають горло, збираючись оголосити вирок.
– Міс Мейх'ю, – почав Торн, – на жаль, ми маємо для вас сумну звістку. Мабуть, краще вам почути її зараз.
– Сумну? – з тривогою в голосі перепитала дівчина. – О, це не…
– Ваш батько помер, – тихо мовив Торн.
– Ой! – зойкнула дівчина й замовкла.
– Мені дуже прикро, що я змушений зустрічати вас такою новиною, помовчавши, провадив Торн. – Ми сподівались… Я розумію, що у вас на душі… Але, зрештою, ви його зовсім не знали. Любов до батька й матері, на мою думку, залежить від того, наскільки близькі були взаємини з ними в дитинстві. А не знаючи батька взагалі…
– Звичайно, для мене це удар, – озвалася Еліс глухим голосом. – І все ж ви маєте рацію, батька я зовсім не знала, знала лише його ім'я. Я вам писала, що була ще дитиною, тільки-тільки вчилась ходити, коли мама розлучилася з батьком і забрала мене до Англії. Відтоді я більше його не бачила й нічого про нього не чула.
– Я знаю, – кивнув головою адвокат.
– Може, я довідалася б про нього більше, але мама померла, коли мені було всього шість років. А потім повмирали й мої… її родичі в Англії. Останній помер минулої осені дядечко Джон, і я залишилася зовсім сама. А коли одержала вашого листа, містере Торн, то так зраділа… Я була по-справжньому щаслива, вперше за багато років. І ось… – Вона відвернулася до вікна й замовкла.
– Тепер, люба моя, ви вже не самотня, – повернувши голову, м'яко всміхнувся Райнак. – У вас є я, ваш слуга покірний, тітонька Сара й моя дружина Міллі, про яку ви, звісно, нічого не знаєте. Є ще Ніколас Кейт – міцний, тямущий хлопець, що втратив колишнє становище в суспільстві й працює по господарству. Як бачите, товариства вам не бракуватиме.
– Спасибі вам, дядечку Герберте! – зітхнула Еліс. – Я певна, вони всі надзвичайно добрі. Містере Торн, мій батько… Ви писали, що він хворий, але…
– Він знепритомнів несподівано, дев'ять днів тому. Ви ще були в Англії. Я дав телеграму на адресу вашої антикварної крамниці, але ви її чомусь не одержали.
– На той час крамничку я вже продала й поспішала залагодити всілякі дрібні справи. Коли батько… помер?
– Тиждень тому, у вівторок. Похорон… Розумієте, ми не могли чекати. Можна було зателефонувати чи надіслати телеграму на "Коронію", але я не наважився зіпсувати вам подорож.
– Не знаю, як і дякувати вам за ці турботи.
Еллері, навіть не дивлячись на Еліс, знав, що дівчина ладна ось-ось розплакатися.
– Це було горе для нас усіх, – озвався Райнак.
– Я розумію, дядечку Герберте. Пробачте мені!.. – Вона замовкла. А коли заговорила знов, то їй з видимим трудом давалося кожне слово. – Після смерті дядечка Джона я не знала, як знайти батька, але ні про що інше й думати не могла. У мене не було жодної американської адреси, крім вашої, містере Торн. Її дав мені хтось із постійних відвідувачів моєї крамнички. Я була певна, що адвокат, зацікавлений мати клієнтів, неодмінно допоможе мені знайти батька. Тому й написала вам з такими подробицями, вклала фотокартки й узагалі…
– Коли я знайшов вашого батька, вперше прийшов до нього й показав вашого листа й фотокартки, він… Я певен, міс Мейх'ю, вам буде приємно почути, що він одразу запалився бажанням побачити вас, і то якомога швидше. Останні роки йому, мабуть, було дуже важко. З його розладнаною психікою… Я виконав його прохання й написав вам. Другий мій візит до нього був, на жаль, останнім. Він тоді заговорив про спадщину…
Еллері здалося, що Райнак міцніше стис руками кермо, хоч на його вустах так само грала спокійна, лагідна усмішка.
– Прошу вас, містере Торн, – стомлено промовила Еліс, – мені… мені несила розмовляти про це зараз.
Автомобіль мчав безлюдним шосе, немовби намагаючись утекти від негоди. Над усією округою нависало похмуре, свинцево-сіре небо. Холод проходив у машину, забирався під одяг. Еллері поворушив ногами й, озирнувшись, кинув погляд на Еліс Мейх'ю. Вона сиділа нерухомо, тримаючи на колінах стиснуті в кулачки руки. У сутіні невиразно біліло її обличчя. Торн поруч із нею замислено дивився у вікно.
– Чорт забирай, здається, буде сніг! – надуваючи щоки, бадьоро проголосив Райнак.
Ніхто йому не відповів.
Вони їхали, не зупиняючись. Одноманітний краєвид був такий самий похмурий, як і погода. Машина давно вже звернула з шосе й тряслася розбитою, скутою морозом лісовою дорогою, що вела кудись на схід, плавно вигинаючись нескінченною дугою. Чорне плетиво мертвих дерев і густого підліска обабіч дороги було наче обвуглене і справляло гнітюче враження.
– Мов нічийна земля! – вихопилося в Еллері, якого підкидало на сидінні поруч із Райнаком.
Товстун, повівши плечима, кивнув головою.
– Місцеві жителі так і кажуть. Правда ж, богом забута земля? Але Сільвестр, коли чув таке, завжди дуже гнівався.
– Місце й справді не дуже привабливе, – глухо озвалася Еліс. Вона, як видно, думала про батька, що жив у цій пустці, і про матір, що втекла звідси багато років тому.