– О, Квіне, привіт! Боюсь, доведеться чекати довше, ніж ми гадали. Познайомтеся, це – містер Герберт Райнак. Докторе, це – Еллері Квін.
– Добридень! – Еллері легенько потиснув велику лікареву руку, з якої той не зняв рукавички, й подумав: "Може, він лікар і знаменитий, одначе невихований".
– Якась несподіванка, містере Торн? – озвався Райнак.
Еллері ніколи не чув такого низького голосу. Він ішов з глибини грудей, немов відлуння грому. Водночас маленькі, з фіолетовим відтінком очі лікаря залишалися дуже холодні.
– Сподіваюся, приємна, – коротко кинув Торн.
Припалюючи сигарету, Еллері перехопив на собі схвальний погляд друга. Отже, він, Еллері, взяв правильний тон і тепер знає, як поводитись далі. Він відкинув сірника й, повернувшись до Торна, запитав:
– То де ж "Коронія"?
Райнак подивився на адвоката довгим, пильним поглядом.
– Її затримала карантинна служба, – пояснив Торн. – На борту тяжкохворий. Гадаю, це надовго – на кілька годин. Може, трохи посидимо в залі чекання?
Зала була переповнена, одначе їм пощастило знайти вільні місця. Еллері поставив валізу в ногах і сів так, щоб бачити обличчя обох супутників. Приховане хвилювання друга, а ще більше невдоволення гладкого лікаря розворушили його цікавість.
– Еліс, мабуть, уже згорає від нетерпіння, – недбало промовив Торн, так ніби Еллері знав, хто вона, та Еліс. – Зі старим Сільвестром ми знайомі, правда, недовго, та, наскільки я можу судити, нетерпіння – родинна риса Мейх'ю. Чи не так, докторе? І все ж добиратися з самої Англії, щоб потім тебе затримали на порозі… Це жахливо.
"Виходить, вони зустрічають Еліс Мейх'ю, що прибуває з Англії. Старий розумник Торн!.. – Квін мало не засміявся вголос. – А Сільвестр, певно, – старший Мейх'ю і доводиться Еліс якимось родичем".
Райнак затримав погляд своїх маленьких очей на валізі Еллері.
– Кудись їдете, містере Квін?
"Виходить, Райнак не знає, що я їду з ними", – промайнуло в Еллері.
Торн зашарудів у своєму коконі.
– Квін їде зі мною, містере Райнак. – У ламкому Терновому голосі почулися ворожі нотки.
– Он як? – лагідним басом проказав товстун, сховавши очі за півмісяцями повік.
– Мабуть, треба було вас попередити, – сухо промовив Торн. – Квін – мій колега. Ця справа зацікавила його.
– Справа? – перепитав товстун.
– З юридичного погляду, так. Я не зважився відмовити Квіну в задоволенні допомогти мені, сказати б, захистити інтереси Еліс Мейх'ю. Гадаю, ви не заперечуватимете?
Тепер Еллері остаточно переконався в тому, що йдеться про якусь ризиковану гру. І ставка в ній велика, тому Торн вирішив будь-що домогтися перемоги, силою чи хитрістю.
Райнак опустив набряклі повіки й склав руки на животі.
– Звичайно, ні, – відповів він, приязно всміхнувшись. – Буду тільки радий вашому товариству, містере Квін. Несподіванки іноді важать у житті не менше, ніж романтика. Хіба не так?
"Самуель Джонсон[1], – подумав Еллері, впізнавши джерело, з якого цитував лікар. – Під шаром жиру в нього метал, а під оцим видовженим черепом – добрий мозок. Хоча тут, на лаві в залі чекання, сидить спрут – ледачий, незграбний, цілком байдужий до всього, що його оточує, такий самий далекий і невиразний, як дощова хмара на чистому обрії".
Торн стомленим голосом запропонував:
– Може, поїмо? Бо я зголоднів.
Десь близько третьої години дня Еллері відчув себе зовсім виснаженим. Далися взнаки кілька годин нервового напруження, недомовок і нещирих усмішок. Часом, коли це напруження ставало нестерпним чи коли починало здаватися, що їх підстерігає якась небезпека, у нього хололо в грудях. Квін розумів: діється щось надзвичайне.
Поки вони стояли на причалі, спостерігаючи, як наближається громаддя трансатлантичного лайнера, Еллері зводив докупи все, про що довідався за ці довгі, важкі години чекання. Тепер він знав напевне, що Сільвестр Мейх'ю помер, що він був хворий на шизофренію, що його будинок стоїть майже в недоступному дикому закутку на Лонг-Айленді, а Еліс Мейх'ю, яка цієї хвилини, мабуть, схвильовано вдивляється з палуби "Коронії" в натовп на березі, дочка небіжчика і з самого малечку жила окремо від батька.
Визначив він і місце, що його займав у цій загадковій історії дивний лікар Райнак. Товстун був зведений брат Сільвестра Мейх'ю – по батькові чи по матері. Він же й лікував Сільвестра під час останнього загострення хвороби в старого. Все це, зокрема й смерть, сталося, видно, зовсім недавно, бо й Торн, і Райнак ще згадували з нотками скорботи про похорон. Мова заходила й про місіс Райнак та одну стару жінку, небіжчикову сестру. Але в чому полягає суть справи і чом такий неспокійний Торн – цього Еллері збагнути не міг.
Нарешті "Коронія" пришвартувалася. Заметушились офіційні особи, залунали свистки, спустили трапи, низкою почали сходити на берег пасажири. Люди, як заведено, обіймались, де в кого блищали сльози…
В маленьких лікаревих очах спалахнула цікавість, затремтів од хвилювання Торн.
– Онде вона, в коричневому капелюшку! – вигукнув адвокат. – Її обличчя мені відоме з фотокарток, і я впізнав би її де завгодно!
Еліс заклопотано озиралася довкола, і Торн поспішив їй назустріч. Еллері тим часом уважно розглядав дівчину. Висока, тендітна, рухи плавні, риси привабливого, майже вродливого обличчя м'які й правильні; одягнена Еліс була на диво просто й дешево.
Повертаючись з Еліс, Торн щось тихо говорив їй, погладжуючи її руку в рукавичці. Обличчя в дівчини світилося такою щирою радістю, що Еллері збагнув: хоч яка там таємниця чи трагедія чекає на неї, вона про це нічого не знає. Водночас він бачив на її обличчі сліди втоми, тривоги й хвилювання і потерпав, не розуміючи до ладу всього, що тут діється.
– Я така рада! – заговорила дівчина з вимовою, властивою англійцям, і переводячи запитливий погляд з Еллері на Райнака.
– Міс Мейх'ю, – звернувся до неї Торн, – це ваш дядько, містер Райнак. – А оцей джентльмен, на жаль, вам не родич. Містер Еллері Квін – мій колега.
– Ой, дядечку Герберте!.. – Голос у дівчини схвильовано бринів. – Як дивно! Я… я була така самотня… Ви жили тільки в моїй уяві, дядечку Герберте. І ви, й тітонька Сара, і всі інші, а тепер… – Вона ніяково обняла товстуна й поцілувала його в брезклу щоку.