– Ви, звичайно, зупинитесь у нас, – почув Еллері привітний Райнаків голос і, обійшовши машину, приєднався до супутників.
Еліс трималася Торна, немов шукаючи в нього захисту.
– Ви, Еліс, не схочете залишатися в Чорному домі на ніч, – знову заговорив Райнак. – У ньому ніхто не живе, дуже брудно, до того ж, як ви знаєте, це будинок, де помер…
– Припиніть! – крикнув Торн. – Не бачите, що бідна дитина вже й так ледве жива від страху? Хочете зовсім її залякати?
– Залякати мене? – здивовано перепитала Еліс.
– Ну, така мелодрама вам не до лиця, Торне, – всміхнувся товстун. – Я неотесаний старий дивак, Еліс, але наміри в мене добрі. У Білому домі справді буде спокійніше. – Він знову всміхнувся. – Це я так назвав його, сказати б, для рівноваги.
– Щось тут не те, – стримано промовила Еліс. – У чім річ, містере Торн? З першої ж хвилини, коли ви зустріли мене на пристані, тільки неприємні натяки та прихована ворожість. Скажіть, чому цілих шість днів після похорону ви не покидали батькового будинку? Гадаю, я маю право це знати?
Торн провів язиком по сухих губах.
– Я не…
– Ну ж бо, люба моя, – втрутився господар. – Ви хочете, щоб ми тут до ночі мерзли?
Еліс щільніше загорнулася в своє пальтечко.
– Ви всі такі знервовані!.. Якщо не заперечуєте, дядечку Герберте, я б хотіла подивитися, де мати й батько…
– Я б не радив вам цього робити, міс Мейх'ю, – вихопилось у Торна.
– Чому ж? – заперечив Райнак, кинувши через плече погляд на Білий дім. – Нехай Еліс побуває там зараз і покінчить із цим, поки не почало темніти. Потім підемо вмиємось, поїмо гарячого, і життя здасться нам веселішим.
Він узяв дівчину за руку й повів її по мертвій, усіяній гілками землі до темного будинку.
– Ключ, гадаю, у містера Торна є? – ввічливо запитав Райнак, коли вони підіймалися кам'яними сходами на ґанок.
Дівчина дивилася на чоловіків своїми карими очима й спокійно чекала. Адвокат зблід, але, міцно стиснувши губи, промовчав. Потім дістав з кишені велику в'язку іржавих ключів, уставив один із них у щілину, замок клацнув, Торн штовхнув двері, і всі ввійшли до будинку.
* * *
В будинку було мов у склепі; тхнуло цвіллю. Старі, колись розкішні меблі вкривав грубий шар пороху, стіни стояли обдерті, скрізь валялися купи сміття та бруду. Важко було повірити, що у цьому барлозі жили люди. Еліс ішла, раз у раз спотикаючись і злякано дивлячись на все широко розкритими очима. Райнак спокійно показував дорогу. Еллері втратив тут відчуття часу. Те, що він побачив, навіть на нього, чужу людину, справило гнітюче, майже нестерпне враження, Підкоряючись якійсь таємничій силі, вони мовчки переходили по сміттю з кімнати в кімнату. Лиш один раз дівчина, порушивши мовчанку, запитала:
– Дядечку Герберте, за батьком ніхто… не доглядав? І ніхто в цьому жахливому будинку не прибирав?
– У вашого батька, люба моя, на схилі віку були про все свої уявлення, – стенув плечима товстун. – Він нікого не бажав слухати. Та краще, мабуть, у це не вдаватися.
Смерділо чимось кислим. Вони йшли одне за одним. Останнім, не спускаючи з очей Райнака, ступав Торн. На другому поверсі вони зупинились у кімнаті, де, як сказав товстун, помер Сільвестр Мейх'ю. Розібране ліжко. На зім'ятих простирадлах ще начебто лишилися сліди від тіла покійного.
Невелика, убого вмебльована кімната була не така брудна, як решта, одначе враження справляла ще гнітючіше. Еліс закашлялась. Не перестаючи кашляти, вона довго стояла посеред кімнати й дивилася на брудне ліжко, в якому колись народилась.
Раптом дівчина перестала кашляти й хутко підійшла до скособоченого, без однієї ніжки, письмового столу. На столі, вирізняючись на тлі пожовклої стіни, стояв великий, збляклий від часу кольоровий портрет. Еліс довго дивилася на нього, потім обережно взяла його в руки й прошепотіла:
– Мама. Це мама. Я така рада, що приїхала! Отже, він любив її. І всі ці роки зберігав її портрет.
– Так, міс Мейх'ю, – тихо мовив Торн. – Ви, мабуть, хочете взяти його собі?
– У мене є лиш одна маленька мамина фотокартка, та й то не дуже добра. А це… Вона була вродлива, правда ж? – гордо тримаючи портрет, запитала Еліс і нервово засміялася.
З портрета на них дивилася сповнена гідності молода жінка з високою зачіскою і правильними рисами обличчя. Між Еліс і жінкою на портреті можна було помітити певну схожість.
– Ваш батько, – сказав Райнак, – до останнього часу, згадуючи вашу маму, говорив про її вроду.
– Навіть якби він не залишив мені нічого, крім цього портрета, то й тоді варто було б приїхати сюди з Англії. – Еліс притисла портрет до грудей, підійшла до своїх супутників і схвильовано попросила: – Давайте підемо звідси! Я… не можу… Це жахливо. Мені… страшно.
Вони швидко, немовби за ними хто гнався, рушили з будинку. Замикаючи двері, адвокат пильно дивився вслід Райнаку, який узяв племінницю за руку й повів до Білого дому. Вікна в тому будинку тепер яскраво світилися, вхідні двері стояли розчинені навстіж.
По дорозі Еллері трохи відстав із Торном і промовив:
– Торне, скажіть мені що-небудь! Хоч натякніть! Я наче в пітьмі.
У світлі призахідного сонця Еллері з жалем дивився на виснажене, неголене Торнове обличчя.
– Не зараз, – прошепотів Торн. – Я прийду до вас уночі, якщо вас поселять самого… Квіне, бога ради, поводьтесь обережно!
– Обережно? – спохмурнів Еллері.
– Так ніби вашому життю загрожує небезпека. Наскільки я розумію, так воно й є.
Вони переступили поріг Білого дому.
* * *
Може, через те, що він довго був на холоді, а тепер тепло раптом огорнуло все його тіло й затуманило мозок, але перше враження в Еллері склалося на диво невиразне. Якийсь час він стояв, гріючись у хвилях тепла від яскравого полум'я, що палало в потемнілому від часу каміні. Вони стояли у великій, досить затишній вітальні, незвичній лише своєю старомодною обставою: меблі, здавалося, були з антикварного магазину, на спинках стільців біліли серветки, решта речей мали такий самий старий вигляд, як і все, що вони встигли побачити тут після приїзду. Широкі кручені Сходи в кутку вели нагору, де були спальні.
Їх привітала місіс Райнак. Побачивши, як вона обняла Еліс, Еллері зрозумів: саме таку жінку товстун і міг вибрати собі до пари. Бліда, зморщена, худа, мов скіпка, вона відверто боялася зробити щось не так і, обіймаючи Еліс, через її плече дивилася з покірністю побитого собаки на свого чоловіка.