40] Тепер він знає, що перелились
41] Побожні співи на відплату рівну
42] І в пломеніючий вінець сплелись.
43] З п'ятьох, що створюють дугу надбрівну,
44] Той, що від дзьоба перший, втишив ту
45] Журбу за сином у вдови незмивну.
46] Тепер він знає, що хоч доброту
47] Він виявляв, та вічного спокою
48] Позбувсь, бо душу не віддав хресту.
49] А другий, як угору йти дугою,
50] Відстрочуючи неминучу мить,
51] Покаявся з молитвою палкою.
52] Тепер він знає: присуд не щастить
53] Усунуть геть, з молитви ж можна в слові
54] "Сьогоднішнє" на "завтрашнє" змінить.
55] А дальший, поступившись пастухові,
56] Хай добрий намір дав гіркі плоди,
57] Мене й закони в грецькій вклав обнові.
58] Тепер він знає, що хто зло сюди
59] З добром заніс, той приєднавсь до лику,
60] Хоч світ од нього й зазнавав біди.
61] А цей, на згині вниз брови, на стику,
62] Гульєльмо був, що плаче край за ним,
63] Бо смерть прийшла не Карлу й Федеріку.
64] Тепер він знає, що царем благим
65] Захоплюється небо, й в пишній свиті
66] Доводить це він одягом ясним.
67] Чи думав хто в несталім дольнім світі,
68] Щоб той Ріфей-троянець п'ятим був,
69] Де четверо — особи знамениті?
70] Тепер він знає краще, ніж хто чув,
71] Про Божу благодать в небеснім краї,
72] Але до дна її не досягнув".
73] Як жайворон зі співами ширяє
74] По висі й раптом мовчазним стає,
75] А насолода у ньому ще грає,
76] Таким здалось уявлення моє
77] Тієї волі, що з її веління
78] Усе стає одвічно тим, чим є.
79] Хоч перед сумнівом мого сумління
80] Я був, мов скло над барвами пусте,
81] Йому забракло довгого терпіння.
82] Та з уст моїх: "То що ж воно все те?" —
83] З великим він виштовхувавсь напором,
84] І я уздрів, що свято скрізь росте.
85] І відповів із спалахнулим зором
86] Моїм думкам благословенний знак,
87] І розум втішив розв'язанням скорим:
88] "Ти, бачу, віриш, але просто так,
89] Не розібравшись, що те слово значить;
90] Ти віриш, а не знаєш, чом та як.
91] Ти наче той, хто сутності не бачить,
92] Хоч назву речі й відає умом,
93] Аж поки хтось йому не розтлумачить.
94] / царствіє небесноє силком
95] Покориться любові та надії,
96] Щоб волю Божу подолать цілком, —
97] Не як людьми людина володіє —
98] її долають, бо дає долать,
99] А, здолана, добром долать воліє.
100] В брові тій перша й п'ята дивувать
101] Тебе повинні душі, бо ж не в'яне
102] Ця ангельського краю благодать.
103] їх прах покинули вже християни,
104] Які повірили в каліцтво ніг,
105] Одна — що сталось, друга — що настане.
106] Ця, з Пекла, звідки ще ніхто не міг
107] Із добрим вийти наміром, — вдяглася
108] В свої кістки, —живих надій поріг.
109] З живих надій цих до небес знялася
110] Така молитва про благі краї,
111] Що просто аж до Бога підвелася.
112] Душа ця, про яку слова мої,
113] Вернувшись до живих на строки певні,
114] Повірила в того, хто спас її,
115] Й пірнула так в огні любові ревні,
116] Що, вмерлу знов, занесено було
117] її у ці святі чертоги древні.
118] Та ж з ласкою, що лляло джерело
119] Таке на глиб, що жодне сподівання
120] На дні уздріть нічого не могло,
121] Дала чуттям до правди спрямування,
122] І з ласки в ласку Бог її очам
123] Відкрив грядуще наше врятування.
124] Повіривши у нього, з почуттям
125] Більш не вклонялась ідольській колоді
126] І докоряла грішним землякам.
127] Хрестилась в трьох жінок, яким в поході
128] При правім колесі веліли йти,
129] Настав же хрест в десятий вік відтоді.
130] О доле, в джерелі далека ти
131] Від тих, кому причини не знайомі
132] І хто не має сили їх знайти!
133] Ви ж не хапайтесь, смертні несвідомі,
134] З своїм судом: хай бачим Бога, все ж
135] Усі обранці нам ще не відомі.
136] Та незнання це втішне нам без меж,
137] Найвище благо з наших благ навіки, —
138] Бо те, що хоче Бог, ми хочем теж".
139] Так образ цей божественно великий,
140] Подовжуючи зір короткий мій,
141] Подав ці ніжні, чудодійні ліки.
142] І як цитрист вторує визначний
143] Значному співаку, торкавши струни,
144] Щоб спів його був гарний, голосний,
145] Так відгукались зграйно, наче луни,
146] Мигали згідно, як повіки, вряд
147] Два сяйва й блискали, немов перуни,
148] Орлиній мові громовій улад.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
1] Віддав своєї владарки обличчю
2] Я очі, з ними й почуття були, —
3] З усякою простивсь чужою річчю,
4] Вона ж, не посміхнувшись: "Ти б коли, —
5] Сказала, — вздрів мій сміх, зазнав би шкоди,
6] Став, як Семела б, жменею золи.
7] Бо, як ти бачиш, міць моєї вроди
8] Чимдалі все яскравіше сія,
9] Поки долаєм в цих чертогах сходи.
10] Якби себе не тамувала я,
11] То сяла б так, що впала б в тебе сила,
12] Неначе лист, коли гроза буя.
13] Вже досягли ми сьомого світила,
14] Що Лев на нього свій справляє тиск,
15] І спільно виграють обидва тіла.
16] Тож ум зведи, де очі ллють свій блиск,
17] Зроби дзеркала тій зображень зливі,
18] Яку тобі дає дзеркальний диск".
19] Хто знав би, що знайшли мої щасливі
20] Враз погляди в блаженному лиці,
21] Напрямлені на враження мінливі,
22] Той втямив би, чом в радостей вінці
23] Скорився я небесній провідниці,
24] Як ту відраду протиставив цій.
25] В цьому кристалі, що скріпив світниці
26] І славний іменем вождя зробивсь,
27] Який понищив геть пороки ниці,
28] У золоті, де промінь весь відбивсь,
29] Побачив сходи я, такі високі,
30] Що угорі мій погляд загубивсь.
31] Побачив я іще, як зносять спокій
32] Додолу безліч сяйв, і здумав: он
33] Зійшлись з усього неба ясноокі.
34] І як природні звичаї ворон
35] У купу всіх збирають, поки дніє,
36] Щоб з задубілих крил зігнати сон,