Божественна комедія

Сторінка 86 з 100

Данте Аліг'єрі

37] І вже летять птахи: той даленіє,
38] Той зараз же додому поверта,
39] А хто й двох кроків одлетіть не сміє, —

40] Так юрмилася сходиною та,
41] Похожа на гучну пташину зграю,
42] Сяйв низхідних процесія густа.

43] І той, хто із мого наблизивсь краю,
44] Так спалахнув, що я аж погадав:
45] "Це тим любов свою він розкриває".

46] А та, від кого я веління ждав,
47] Чи мовить, чи мовчать, була в чеканні,
48] Й не зле, що не питав я, хоч жадав.

49] Вона, побачивши мене в мовчанні,
50] Бо бачила в тому, хто бачить все,
51] Сказала: "Заспокойся у жаданні".

52] І я почав: "Мої заслуги — се,
53] Що не дає надій, але ж я — з тою,
54] Хто дозвіл запитать тебе несе,

55] Блаженний душе, радості габою
56] Укритий! Чом, скажи, між усіма
57] Ти, зблизившись, спиняєшся зі мною?

58] Скажи іще, чом сфера ця німа
59] І дзвін благочестивий не рокоче,
60] Як в нижчих колах, чом пісень нема?"

61] "У тебе вуші смертні, як і очі, —
62] Він одповів, — тож спів для тебе стих,
63] І владарка всміхнутися не хоче.

64] Зійшов я вниз по сходинах святих,
65] Лише щоб свята справив ти чудові
66] Для слів моїх і шат моїх світних.

67] Шлях збільшив я не з більшої любові,
68] Хоч більший жар любові тут не згас, —
69] Це бачиш ти в веселці пелюстковій.

70] Висока ж ласка, слуг зробивши з нас
71] Тій волі, що пасе зірчате стадо,
72] Нам приділила місце на весь час".

73] "Дивлюся, — я озвавсь, — свята лампадо,
74] Що вільної любові вистача,
75] Щоб вічній волі слугувати радо.

76] Та знову сумнів, мов удар меча:
77] Коли тут вас без ліку сяєв мчиться,
78] Чом хтось тебе лиш мовить признача?"

79] Мої слова не встигли закінчиться,
80] Як, маючи середину за вісь,
81] Вогонь, мов бистре жорно, став крутиться,

82] Й слова любові з нього полились:
83] "Господнє світло має налітати
84] На мене, усього здіймати ввись.

85] Цей пломінь, з баченням моїм зіллятий,
86] Підносить так мене, що бачу в'яв
87] Найвищу сутність, звідки він узятий.

88] А звідси й захват, що я ним засяв,
89] Бо з поглядом моїм, прозорим з себе,
90] Прозор у сяєві себе зрівняв.

91] Тож дух, який найбільш палає з неба,
92] Той серафим, що бачить Бога сам,
93] Не відповість, у чім твоя потреба.

94] У глиб такий одвіт твоїм словам
95] Захований, в такий провал запертий,
96] Що непомітний твореним очам.

97] Коли повернешся до світу смерті,
98] Усім скажи, щоб шляхом тим пустим
99] Не поспішали на загин одвертий.

100] Уми, вогненні тут, там — тільки дим;
101] Зміркуй же, як вони б щось там робили,
102] Коли не можуть тут, у небі цім".

103] До того ці слова мене вразили,
104] Що тишу я не зважився зломить,
105] Ледь: "Хто ти був?" — спитати стало сили.

106] "Між італійських берегів стримить,
107] А біля місць твоїх угору пнеться^
108] Такий хребет, що грім внизу гримить;

109] Під пагорбом, що Катрією зветься,
110] Стояв затишний і самотній скит,
111] Відлюдникам і захист, і фортеця, —

112] Утретє він почав мені одвіт
113] І далі вів: — Я був такий горливий
114] В служінні Господові кілька літ,

115] Що, в їжу додававши сік оливи,
116] Я не боявся спеки й холодів,
117] Думками споглядальними щасливий.

118] Колись цей монастир плодами цвів,
119] Але тепер в занепаді пустому, —
120] І треба, щоб я всім про це повів, —

121] Я П'єром був Дам'яно в місці тому.
122] Петром же Грішником прийшов під дах
123] Приморського пречистенського дому.

124] Дали мені в похилих вже літах
125] Почесну шапку ту попівські кліки,
126] Що нині кидають їх по церквах.

127] Був Кіфа босий, а сосуд великий
128] Святого духа — той ходив худий,
129] І жебрали вони ім'ям владики.

130] А пастирів теперішніх — веди
131] Під руки, ще й підтримуючи пишно, —
132] Вагу-бо мають! — ще й в сідло сади.

133] Вони плащем коня встеляють смішно,
134] І двох тварюк у шкурі взриш одній, —
135] О, як, терпцю, страждаєш безутішно!"

136] По цих словах уздрів я, як вогні
137] Зі сходини на сходину стрибали
138] Й що не стрибок, яскрішали, ясні.

139] Зусюди збіглися і поставали,
140] Зчинивши крик такий, вгорі й внизу,
141] Що в нас такого зроду не чували.

142] І не добрав я слів крізь цю грозу.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА
1] Звернувсь я вражено до провідниці,
2] Як те маля, що помочі з біди
3] В порадниці шукає й рятівниці.

4] Мов синові, який тремтить, блідий,
5] Вона, підвищуючи віру в себе,
6] Тим тоном, що од сліз втира сліди,

7] Сказала: "Чи не знав ти, що ми в небі?
8] І чи не знав, що небо той святив,
9] Хто діє тільки по благій потребі?

10] Як вплинув би на тебе їхній спів
11] І посміх мій, — ти можеш зрозуміти
12] Із того, як тебе їх крик вразив.

13] Якби ж ти знав, про що він мав молити,
14] Тобі відома стала б люта мста,
15] Яку побачиш сам ще на землі ти.

16] Небесний меч ні рано не зліта,
17] Ні пізно, як, бува, тому здається,
18] Кого чи страх, чи радість огорта.

19] А зараз глянь туди і вздриш, як в'ється
20] Багато різних духів видатних,
21] Як їх тобі розглянуть доведеться".

22] І я побачив там сто куль дрібних;
23] Вони усі, і перша, і остання, '
24] Палали сяйвом променів світних.

25] Я був, мов той, хто вгамував жадання,
26] Не зважившись розпитувать, бо він
27] Побоюється зайвого питання.

28] Найбільша й найяскравіша з перлин
29] Наблизилася, щоб я їй завдячив,
30] Коли думок моїх втамує плин.

31] І з неї я почув: "Коли б ти бачив,
32] Як я, всю добрість, що у ній горим, —
33] То гарних висловів би не настачив.

34] Та щоб з вичікуванням ти своїм
35] Не опізнивсь на ждані височини,
36] Вперед на мисль твою я відповім.

37] На тій горі, що висить над Кассіно,
38] Колись мав звичку темний люд простий
39] Ходити всім народом до вершини.