Тієї хвилини, коли шлюпка пропливала під кормою судна й офіцер з веслярами змогли побачити — хто з невдоволенням, а хто, навпаки, з радістю — виведену там назву, новобранець зірвався зі свого місця на носі шлюпки, куди посадив його стерновий, і на прощання весело замахав шапкою своїм мовчазним товаришам, що сумно дивилися на нього з-за гакаборту. А" потім уклонився й самому кораблеві:
— Прощавайте й ви, любі мої "Права людини"!
— Сядьте-но, голубе! — рикнув старший лейтенант, одразу ж демонструючи належну за рангом суворість, хоч губи його й кривилися в усмішці.
Справді-бо, юнак припустився серйозного порушення військової дисципліни. А втім, Біллі зроду її не вчили, і старший лейтенант не став би його так різко присаджувати, якби тому не заманулося попрощатися з кораблем. У тому прощанні офіцер схильний був вбачати прихований насміх — і з перевербування, і, зрештою, з його самого. А втім, то, скоріш, було перше помилкове враження: хоч Біллі ніколи не зраджувало почуття гумору,— щасливий дар, нерозлучний з. міцним здоров'ям, молодістю й душевним спокоєм,— він ніколи не відчував бажання з когось поглузувати, бо просто був нездатний на те. Ні для лукавства, ні для лихослів'я в його серці не було місця.
До свого нового становища Біллі ставився, як до чергової зміни погоди. Далекий від будь-яких філософських побудов, він, сам того не підозрюючи, був по суті фаталістом, який керується тим самим життєвим інстинктом, що й тварини. Можливо, йому навіть імпонував раптовий поворот у його долі, що обіцяв свіжі враження й нові переживання, пов'язані з війною.
На борту "Звитяжного" відразу помітили моряцькі здібності нашого героя й призначили його вахтовим по правому борту на марсі передньої щогли. До нової служби він призвичаїтеся досить швидко, а що не хизувався своєю вродою й мав товариську вдачу, то з часом привернув симпатії всієї команди. Найвеселіший хлопець у кубрику, Біллі був цілковитою протилежністю деяким іншим морякам, таким самим, як і він, жертвам примусового вербунку; на дозвіллі, а надто під час останньої піввахти, коли вечірній присмерк навівав задуму, ці бідолахи не могли побороти журливого настрою, а дехто ставав похмурий, як ніч. Втім, то були люди старшого, віку; багато з них уже встигли завести власне родинне вогнище, декому довелося покинути жінку та дітей, можливо, й напризволяще, і мало не кожен з них мав якихось родичів або Друзів — Біллі ж, як побачимо незабаром, був у світі один, як палець.
Розділ другий
Зустрінутий доброзичливо на щоглі й гарматних палубах, наш новонаставлений формарсовий вже не викликав такого захвату, як на тих невеликих торговельних суднах, де йому досі доводилося служити.
Він здавався молодшим, ніж був, дарма що встиг уже стати справжнім морським вовком. У оману вводив хлоп'ячий вираз його обличчя, ще й досі гладенького й чистого, схожого на жіноче, хоч нині завдяки морським мандрам од лілей на ньому не лишилось і сліду, а троянди ледь жевріли крізь засмагу.
Коли проста людина, погано обізнана з підступами великого світу, зненацька опиниться в новому для неї середовищі, на військовому кораблі, вона може втратити звичну впевненість, якщо душа її заражена злостивістю чи пихою. До речі, серед строкатої команди "Звитяжного" було кілька моряків хоч і незначного рангу, але, безперечно, видатних: їхні постаті набули тієї особливої виразності, що її повсякденна військова дисципліна й численні битви часом надають навіть людям пересічним. Отож' на борту сімдесятичотирьохгарматного корабля Морський Бог Біллі Бад трохи нагадував сільську красуню, що потрапила з провінції в палац і змушена жити з високородними па-ніями. Проте він навіть не помічав такої зміни, як і того, що його вигляд викликає лукаву усмішку на обличчях деяких матросів. Так само він не здогадувався, яке вигідне враження його особа та поводження справляють на інтелігентних мешканців кормової палуби. Втім, у цьому не було нічого дивного. Маючи статуру родовитого англійця, у чиїх жилах тече саксонська кров без найменшої домішки нормандської чи будь-якої іншої, він завжди зберігав на своєму обличчі лагідний, спокійний і добрий вираз, такий, якого грецькі скульптори інколи надають Геркулесові. Маленькі, гарної форми вуха, високий підйом ступні, тонко окреслені ніздрі та губи, навіть руки, мозолясті, бронзово-помаранчеві, як дзьоб у птаха-перцеїда, руки, що вже зріднилися з линвами та відрами зі смолою,— а над усе щось у жвавому його обличчі, в кожній випадковій позі чи жестові, щось таке, що змушувало думати про матір, щедро обдаровану ласкою Амура та Грації; все це виразно виказувало походження, гідне кращої долі. Все трохи прояснилося, коли з'ясувалася одна обставина. Біля кабестану Біллі Бада офіційно записували до служби. Офіцер, низенький жвавий чоловічок, запитав його між іншим про місце народження, а Біллі відповів:
— Не знаю, пане!
— Не знаєш, звідки ти родом? А хто твій батько?
— Господь його знає, пане.
Вражений цими простими й щирими відповідями, офіцер розпитував далі:
— А що ти знаєш про своє походження?
— Нічогісінько, пане. Правда, я чув, начебто одного ранку мене було знайдено в чепурному кошичку біля дверей брістольського вельможі.
— Знайдено, кажеш? Ну що ж! — Офіцер задер голову, міряючи поглядом новобранця.— Ну що ж! Знахідка, як бачу, не з— найгірших. Дай боже, щоб не остання: такі, як ти, у флоті — на вагу золота!
Атож, Біллі Бад був найда й чи не з байстрюків панського роду, його шляхетне, походження знати було відразу, як у коня — добру породу.
Хлопець не міг похвалитися особливим розумом, мудрістю змія й поготів, а проте неправильно було бачити в ньому лише невинного голуба. Він дивився на світ непорочно-чистими очима душевно здорової людини, котра ще не скуштувала гріховного яблука знання. І хоч був він зовсім неписьменний — не вмів навіть читати,— зате кохавсь у співі, й подібно до солов'я, цього вродженого музики, сам складав пісеньки.
Коли він і мав якесь поняття про правила пристойності, то, либонь, не більше за те, що його ми приписуємо,— і, мабуть, не без підстав,— собаці з породи сенбернарів.