Гуго і оком не змигнув. Гостей пізнають тільки тоді, як вони самі цього хочуть. Це той лаявся в більярдній? У готелі зберігають таємниці своїх гостей. Гарапник із колючого дроту? Ні, треба уникати недоречних міркувань і висновків, збереження таємниці — девіз нашого фаху. Меню? Будь ласка, панове. Вас це місце влаштовує? Східний бік, біля вікна, не дуже сліпить сонце. Звідси вам буде видно західний неф собору Святого Северина, ранньороманський стиль, одинадцяте або дванадцяте сторіччя, засновник — святий Генріх, герцог Генріх, прозваний Несамовитим. Так, пане, гарячі страви подають цілий день, усі страви, зазначені в меню, є від дванадцятої до двадцять четвертої години. Що в меню найкраще? Ви хочете відзначити зустріч?' У відповідь на такий вияв довіри можна ледь усміхнутися — мовляв, усе розумію. Тільки нічого не згадувати. Шрелла, Нетлінгер, Фемель. Ніяких висновків. Шрами на спині?
— Так, старший ефі ці а нт зараз відійде й візьме у вас замовлення.
— Ти також вип'єш чарочку "мартіні"? — спитав Нетлінгер.
— Дякую, вип'ю,— відповів Шрелла.
Він віддав хлопцеві плаща й капелюха, пригладив рукою волосся й сів. У залі було мало гостей: у задньому кутку воркувала якась пара й чути було тихий сміх у супроводі дзенькоту келихів. Шампанське.
Шрелла взяв чарку "мартіні" з таці, яку тримав перед ними офіціант, почекав, коли Нетлінгер також візьме свою, підняв її, кивнув Нетлінгерові й випив. Нетлінгер якось негарно постарів. Шрелла пам'ятав його квітучим білявим юнаком, навіть в обрисі його жорстоких уст завжди була якась добродушна рисочка. Він легко долав метр шістдесят сім висоти, пробігав стометрову дистанцію за одинадцять і п'ять десятих секунди. Переможці, думав Шрелла, добродушно-жорстокі, але відверті. Вони навіть не вміли тішитися своєю перемогою, були погано виховані, харчувалися не так, як треба, не мали розмаху. Ось і цей, мабуть, забагато їсть, уже добре полисів, у вологих очах світиться стареча сентиментальність. Нетлінгер схилився над меню з виразом знавця, біла манжета на руці підсунулась угору, і стало видно золотий ланцюжок годинника. На пальці обручка. О боже, подумав Шрелла, навіть якби він не робив усього того, Робертові навряд чи захотілося б гоїти з ним пиво або водити своїх дітей до його вілли на гру у бадмінтон, що сприяє товариським стосункам між родинами.
— Дозволь мені щось вибрати для тебе,— сказав Нетлінгер.
— Будь ласка, вибирай,— відповів Шрелла.
— Ну, то візьмімо на перекуску чудового вудженого лосося, потім курку з pommes frites і салат,— сказав Нетлінгер,— а вже пізніше, я думаю, виберемо щось на десерт Знаєш, у мене апетит на десерт приходить аж тоді, коли я починаю їсти, в цьому я покладаюся на свій інстинкт, він мені підкаже, що взяти — сир, тістечко, морозиво чи омлет Одне тільки я можу з певністю визначити наперед — каву
Нетлінгер говорив таким голосом, наче брав участь у передачі "Як я став гурманом". Він ніяк не міг відірватися від того переліку страв, наче аж пишався ним, усе мурмотів, як молитву, звертаючись до Шрелли:
— Подвійний антрекот... блакитний струг... медальйон із телятини...
Смаженою картоплею (фр.).
Шрелла спостерігав, як Нетлінгер побожно водив пальцем по списку страв, на деяких затримувався, ляскав язиком, нерішуче хитав головою.
— Коли я бачу слово "пулярда", то просто не можу втриматися.
Шрелла встромив у рот сигарету, радий, що цього разу уникнув Нетлінгерової запальнички. Пригублюючи "мартіні", він стежив очима за Нетлінгеровим пальцем, що нарешті добрався до десерту. "З їхньою ґрунтовністю, хай би її дідько взяв,— подумав він,— перехочеш їсти навіть таку добру й корисну страву, як смажена курка. Вони просто-таки мусять усе робити краще за інших і явно домоглися в цьому успіху, навіть жеруть так, наче справляють якийсь урочистий обряд, хочуть перевершити італійців та французів".
— Будь ласка, для мене курку,— сказав він.
— А лосося?
— Дякую, не треба.
— Дарма, він страшенно смачний, а ти ж, мабуть, голодний, як вовк.
— Я справді голодний, але надолужу на десерті,— сказав Шрелла.
— Як хочеш.
Офіціант приніс іще дві чарки "мартіні" на таці, що напевне коштувала більше, ніж цілий спальний гарнітур. Нетлінгер узяв чарку з таці й передав Шреллі, потім узяв свою, нахилися вперед і сказав:
— Цю чарку я вип'ю за твоє здоров'я, тільки за твоє.
— Дякую,— мовив Шрелла, кивнув головою і випив.— Одного я ще не збагнув,— повів далі він,— як так вийшло, що вони мене заарештували зразу на кордоні?
— Та просто через дурне непорозуміння: твоє прізвище й досі ще стоїть у списку розшукуваних злочинців. Звинувачення в замаху на життя втрачає силу через двадцять років, і тебе мали викреслити зі списку вже два роки тому.
— У замаху на життя? — перепитав Шрелла.
— Авжеж, те, що ви тоді вчинили з Вакерою, кваліфікують саме так.
— Ти, мабуть, не знаєш, що я в тій справі не брав участі й навіть не схвалював її.
— Тим краще, коли так,— сказав Нетлінгер,— легше буде остаточно викреслити твоє прізвище з того списку. Поки що я зміг лише поручитись за тебе й домовитися про твоє тимчасове звільнення. Та в списку ти є, я з цим нічого не міг удіяти, а тепер уже викреслю, це буде проста 4юрмальність. Якщо ти не проти, то я вже беруся до юшки.
— Будь ласка,— мовив Шрелла.
Він відвернувся і глянув на вокзал. Нетлінгер їв юшку зі срібної чашки. Звичайно ж, жовтаві галушки в тій юшці замішені на кістковому мозку найкращої худоби, що будь-коли паслася на німецьких луках, на таці між свіжим листям зеленого салату золотом полискував вуджений лосось, грінки були до міри підсмажені, на кульках масла блищали сріблясті краплі води. Дивлячись, як Нетлінгер їсть, Шрелла насилу поборов у собі гостре почуття жалю до нього. Для нього самого, скільки він пам'ятав себе, їда була високим виявом братства. Або любові, як сніданки в поганих і гарних готелях із жінками, яких він кохав. їда на самоті завжди здавалася йому прокляттям, і коли він бачив чоловіків, що їли одинцем на вокзалах, у їдальнях або в тих незчисленних пансіонах, де йому доводилося жити, то сприймав їх як проклятих. Сам він завжди, коли хотів їсти, шукав собі товариства. Найприємніше було сісти біля якоїсь жінки і, надламуючи хліб, перемовитися з нею кількома словами, усміхнутися до неї, схиляючись над тарілкою з юшкою, щось подати їй,— тільки це робило чисто біологічний процес стерпним і навіть приємним. Такі люди, як Нетлінгер,— Шрелла бачив їх безліч,— здавалися йому приреченими, а їхні сніданки й обіди були ніби трапези катів: хоч вони знали правила поведінки біля столу й дотримувалися їх, а нічого не робили, щоб прикрасити споживання їжі, їхня смертельна поважність убивала й горохову юшку, й пулярду, а крім того, вони не могли не думати про ціну кожного шматка, який посилали до рота. Він знов відвернувся від Нетлінгера, перевів погляд на вокзал і прочитав на великому транспаранті, що висів над входом: "Вітаємо наших репатріантів".