— Слухай,— сказав він,— може, ти б записав мене репатріантом?
Нетлінгер, що саме намащував грінку маслом, підвів очі й глянув так, наче виринув із прірви смутку.
— Це залежить від того, чи ти ще маєш німецьке підданство,— сказав він.
— Ні, я не маю ніякого підданства,— відповів Шрелла.
— Шкода,— мовив Нетлінгер. Він знов схилився над грінкою, взяв виделкою шматок лосося з таці й порізав його.— Якби тобі пощастило довести, що ти втік не як кримінальний злочинець, а з політичних міркувань, ти б міг отримати добрі гроші як відшкодування. Хочеш, я з'ясую твоє становище з погляду закону?
— Не треба,— мовив Шрелла.
Коли Нетлінгер відсунув від себе тацю з лососем, він подався вперед і спитав:
— Невже ти хочеш залишити цей чудовий лосось?
— Звичайно,— відповів Нетлінгер,— не можна ж...
Він злякано озирнувся навколо, коли Шрелла взяв грінку й поклав на неї рукою шматок лосося.
— Не можна ж...
— Ти собі не уявляєш, чого тільки не дозволяють у такому розкішному готелі. Мій батько був офіціантом, навіть у цих священних стінах. Вони б і оком не змигнули, якби ти почав їсти руками хоч і горохову юшку, тільки що це було б неприродно й незручно. Але саме на неприродне й незручне в цьому готелі найменше звертають увагу, тому тут такі високі ціни. Це ціна офіціантів, які вдаватимуть, що нічого не бачать. Але їсти хліб руками і класти на нього руками рибу — це природно, і зручно.
Він, усміхаючись, узяв з таці останній шматок лосося, ще раз розтулив складені докупи грінки й запхнув його між них. Нетлінгер сердито дивився на нього.
— Ти, мабуть, тепер ладен убити мене,— сказав Шрелла,— правда, з інших міркувань, ніж колись, це треба визнати, але мета й тепер та сама. Послухай, що тобі скаже син офіціанта: справді інтелігентна людина ніколи ие улягає тиранії офіціантів, серед яких, звичайно, є й люди, здатні мислити як інтелігенти.
Поки він їв лосося, офіціант із допомогою боя накривав стіл для головної страви: спорудив на маленьких столиках складний пристрій для збереження тепла, забрав брудне начиння, розіклав чисте й приніс для Нетлінгера вино, а для Шрелли — пиво. Нетлінгер покуштував вино.
— Трохи затепле,— сказав він.
Шрелла почекав, поки йому поклали курку з картоплею й салатом, підняв свій кухоль пива й кивнув Нетлінгерові, спостерігаючи, як офіціант поливав йому шматок полядвиці густою темно-рудою підливою.
— До речі, Вакера ще живий?
— Звичайно,— відповів Нетлінгер,— йому ж іще тільки п'ятдесят вісім. Він належить — у моїх устах це слово тобі напевне здасться смішним — до невиправних.
— Як тебе розуміти? — спитав Шрелла.— Хіба справді можуть бути невиправні німці?
— Ну, він дотримується тих самих поглядів, яких дотримувався тридцять п'ятого року.
— Гінденбург і таке інше? Пристойність, вірність, чесність — так?
— Саме так. Гінденбург і тепер був би його лозунгом.
— А який твій лозунг?
Нетлінгер підвів очі від тарілки. В руці він тримав виделку зі щойно відрізаним шматочком м'яса.
— Я хочу, щоб ти мене зрозумів,— сказав він,— я демократ, переконаний демократ.
Він знов схилив голову над полядвицею, підняв виделку з настромленим на неї шматочком м'яса, запхнув його в рот, витер губи серветкою і, похитуючи головою, простяг руку по келих із вином.
— Що сталося з Трішлером? — спитав Шрелла.
— З Трішлером? Не пам'ятаю такого.
— Зі старим Трішлером, що жив у Нижній гавані, де потім улаштували кладовище кораблів. Невже ти не пам'ятаєш Алоїза? Він же вчився в нашому класі.
— Ага, тепер пригадав,— сказав Нетлінгер, накладаючи собі на тарілку листя селери.— Алоїза ми шукали кілька тижнів і не знайшли, а старого Трішлера Вакера сам допитував, але нічого не добув із нього, ані слова, і з його дружини також.
— Ти не знаєш, вони ще живі?
— Не знаю. Але ті околиці часто бомбили. Якщо хочеш, я з'ясую це для тебе. О боже, що сталося? — тихо мовив він.— Що ти надумав?
— Я хочу піти,— сказав Шрелла.— Вибач, але мені вже треба йти.
Він підвівся, стоячи допив своє пиво, підкликав рукою офіціанта, і коли той, тихо ступаючи, підійшов, показав йому на срібний таріль, який стояв на підігрівачі і в якому ще сичали в маслі три шматки підсмаженої курки.
— Скажіть, будь ласка,— мовив він,— ви б не могли загорнути мені це так, щоб масло не просякло назовні?
— Чому ні,— відповів офіціант, зняв таріль із підігрівача і вже був рушив від столу, але потім підвів голову, обернувся й спитав: — Картоплю також загорнути, пане? І, може, трохи салату?
— Дякую, не треба,— відповів, усміхаючись, Шрелла.— Pommes frites зм'якне, і салат буде недобрий.
Він дарма шукав на пещеному обличчі сивого офіціанта бодай тіні іронії. Зате Нетлінгер підвів очі від тарілки й сердито глянув на нього.
— Гаразд, ти хочеш помститися на мені,— сказав він,— я це можу зрозуміти. Але невже треба мстити ся в такий спосіб?
— Ти волів би, щоб я тебе вбив? Нетлінгер промовчав.
— До того ж, це зовсім не помста,— сказав Шрелла.— Я просто мушу піти звідси, більше не можу витримати, але я ціле життя дорікав би собі, якби залишив тут курку. Можеш, зрештою, скинути цей вчинок на моє фінансове становище. Я б не взяв курки, якби був певний, що офіціантам і боям дозволяють доїдати те, що залишиться, але я знаю, що тут цього не заведено.
Він подякував боєві, що приніс йому плаща й допоміг одягтися, взяв капелюха, знову сів і спитав: Ти знаєш пана Фемеля?
— Так,— відповів Гуго.
— І номер його телефону знаєш?
— Так.
— То зроби мені таку ласку, телес}юнуй йому через кожні півгодини, і якщо він візьме трубку, скажи, що його хотів би бачити такий собі Шрелла.
— Добре.
— Я не певний, що там, куди мені треба йти, є телефони-автомати, а то сам би йому зателес}юнував. Ти запам'ятав моє прізвище?
— Шрелла.
— Так. Я зателефоную сюди десь о пів на сьому й покличу тебе. Як тебе звати?
— Гуго.
— Щиро дякую, Гуго.
Він устав і глянув згори вниз на Нетлінгера, що взяв із таці ще один шматок полядвиці.
— Мені прикро,— сказав він,— що ти сприйняв мій невинний вчинок як акт помсти. Я зовсім не думав про помсту, але зрозумій, що мені хочеться піти звідси. Я не думаю довго залишатися в цьому гостинному місті, а ще повинен залагодити деякі справи. Мені треба тобі нагадувати про список розшукуваних чи ні?