— А ви ще невблаганніші за самого бога, бо він прощає людині, якщо вона покається у своїх гріхах.
— Я не бог і не претендую ні на його мудрість, ні на його милосердя.
Нетлінгер похитав головою і відхилився назад. Шрелла витяг з кишені сигарету, встромив її в рот і знов злякався, коли Нетлінгер раптом клацнув запальничкою в нього перед носом і чисте блакитне полум'я мало не обпалило йому повік. "А теперішня твоя ввічливість,— подумав він,— ще гірша за колишню брутальність. Ти так само завзято, як колись кидав мені в обличчя бейсбольний м'яч, тепер лізеш мені у вічі зі своєю запальничкою".
— Коли Роберта можна спіймати? — спитав він.
— Мабуть, аж у понеділок, мені не вдалося з'ясувати, куди він поїхав після обіду. Його батько й дочка теж поїхали. Але, може, сьогодні ввечері ти застанеш його вдома або завтра о пів на десяту в готелі "Принц Генріх", він там щодня грає в більярд від пів на десяту до одинадцятої. Вони хоч поводилися з тобою по-людському у в'язниці?
— Так,— відповів Шрелла,— були ввічливі.
— Якщо тобі потрібні гроші, скажи мені. З тим, що в тебе є, не розженешся.
— Дякую, до понеділка мені вистачить, а тоді я матиму гроші.
Що ближче до вокзалу, то потік машин ставав довший і ширший. Шрелла спробував відчинити вікно, але не впорався з ручкою. Нетлінгер перехилився через нього й опустив скло.
— Боюся, що повітря на вулиці не набагато чистіше від того, яким ми дихаємо в машині,— зауважив він.
— Дякую,— сказав Шрелла. Він глянув на Нетлінгера и переклав сигарету з лівої руки в праву, а тоді з правої знов у ліву.— Послухай, а того м'яча, що його тоді забив Роберт, взагалі знайшли колись чи ні? — запитав він.— Пам'ятаєш?
— Звичайно, дуже добре пам'ятаю, бо потім про нього було багато балачок,— відповів Нетлінгер.— М'яча так і не знайшли, хоч шукали до самого смерку й навіть другого дня, дарма, що була неділя. Вони ніяк не могли заспокоїтися, хтось навіть згодом запевняв, що Роберт просто схитрував, не вдарив м'яча, а лише відтворив звук удару, а м'яча сховав.
— Але ж усі бачили, як м'яч летів, хіба ні?
— Звичайно, ніхто тим чуткам не повірив. А ще дехто казав, що він упав на подвір'я броварні, на підводу, яка саме стояла там. Ти, може, ще пам'ятаєш, що зразу після того з броварні виїхала підвода?
— Вона виїхала раніше, задовго до того, як Роберт забив м'яча,— сказав Шрелла.
— По-моєму, ти помиляєшся,— заперечив Нетлінгер.
— Ні,— сказав Шрелла,— я ж там стояв, чекав м'яча й уважно стежив за всім. Підвода виїхала раніше.
— Ну добре,— мовив Нетлінгер,— принаймні м'яча так і не знайшли. А ось і вокзал... Ти справді не хочеш, щоб я тобі допоміг?
— Дякую, мені нічого не треба.
— Ну, то хоч пообідай зі мною.
— Гаразд,— погодився Шрелла,— ходімо обідати.
Шофер відчинив дверці, Шрелла виліз перший і, засунувши руки в кишені, почекав на Нетлінгера. Той узяв із сидіння течку, застібнув плаща і сказав шоферові:
— Будь ласка, заїдьте по мене о пів на шосту до готелю "Принц Генріх".
Шофер приклав руку до кашкета, сів у машину і взявся за кермо.
Такі самі окуляри, похилі плечі, дивна усмішка на устах. Білявий чуб, зачесаний, як і давно колись, назад, не порідшав, а тільки ледь узявся сріблом. Таким самим порухом Шрелла витяг хусточку, витер піт і знов сховав її до кишені. Здавалося, він зовсім не змінився, лише постарів на кілька років.
— Чого ти повернувся? — тихо спитав Нетлінгер. Шрелла, мружачись і прикусивши спідню губу, як давно
колись, глянув на нього. В правій руці в нього була сигарета, в лівій капелюх. Він довго дивився на Нетлінгера й чекав, так само даремно чекав того, чого прагнув ось уже більше як двадцять років: ненависті, такої ненависті, що вилилася б у дію. Якби він міг дати ворогові ляпаса або штурхана ногою в зад і крикнути: "Свинюко, підла свинюко!" Він заздрив людям, здатним на такі прості почуття, але сам не міг ударити його в це кругле обличчя, на якому проступала збентежена усмішка, дати йому штурхана. Нетлінгер підставляв йому на сходах у школі ногу — він котився униз, дужки окулярів уганялися йому в пипки вух,— нападав на нього, коли він ішов додому, затягав його в під'їзди й бив, шмагав гарапником з колючого дроту, Роберта і його, допитував, на ньому лежить вина за смерть Ферді — і він рятував Едіт, випустив Роберта.
Шрелла перевів очі з Нетлінгера на привозкальний майдан, що кишів людьми. Сонячне суботнє надвечір'я, таксі, які чекають на пасажирів, і продавці морозива, які чекають на покупців, бої в бузкових лівреях, що несуть валізи слідом за гостями, сірий, величний фасад собору Святого Северина, готель "Принц Генріх", кав'ярня "Кронер". Він злякався, коли Нетлінгер раптом кинувся в юрму, вимахуючи руками, і закричав:
— Панно Рут! Панно Рут!..
За хвилю він вернувся й похитав головою.
— Ти бачив ту дівчину,— спитав він,— у зеленій шапочці й рожевому светрі? Дуже гарна, кожному впадає в око... Це Робертова дочка. Я не догнав її, а то б вона сказала нам, де його знайти. Шкода... То ти не бачив її?
— Ні,— тихо мовив Шрелла.— Дочка Едіт?
— Звичайно,— сказав Нетлінгер,— твоя небога. Ото не пощастило... Ну, ходімо їсти.
Він перейшов майдан і завернув до готелю "Принц Генріх" на другому боці вулиці. Шрелла подався за ним. Бой у бузковій лівреї відчинив їм двері, які, гойднувшись за ними, знов стали у свої оббиті повстю гнізда.
— Місце біля вікна? — спитав Йохен.— Будь ласка. Щоб не дуже сліпило сонце? Отже, зі східного боку. Гуго, доглянь, щоб добродіїв посадовили біля вікна зі східного боку. Нема за що.
Від чайових тут не відмовляються. Одна марка — чесно зароблена монета, а чайові — душа нашого фаху. А все ж переміг я, голубе, ти його так і не побачив. Що він спитав? Чи пан Фемель грає в більярд у неділю? Шрелла? Господи! Та мені навіть не треба дивитися в червону картку.
— Боже мій, ви, думаю, вибачите старому, пане Шрелло, коли він дозволить собі, поки тут нікого немає, сказати вам кілька слів, що не входять у його службові обов'язки. Я добре знав вашого батька, дуже добре, він же рік працював тут у нас, саме тоді, коли відбувався німецький спортивний фестиваль. Ви навіть пам'ятаєте той фестиваль? Ну певне, вам же тоді було вже років десять або й дванадцять. Ось вам моя рука, мені буде дуже приємно, як ви її потиснете. Боже мій, я думаю, ви мені вибачите, що я так розчулився, хоч це, так би мовити, не входить у мої службові обов'язки. Я вже досить старий, щоб дозволити собі таке. Ваш батько був поважний чоловік, а з якою гідністю тримався! Боже мій, він не зносив хамства, зате до тих, хто не дозволяв собі хамства, був ласкавий, як ягня. Я часто згадував вашого батька... Вибачте мені, коли я роз'ятрив вам давні рани. Господи... я ж зовсім забув, боже мій. Яке щастя, що ті свині вже тут не порядкують. А втім, будьте обережні, пане Шрел-ло, часом мені здається, що вони все-таки перемогли. Будьте обережні, не довіряйте цьому спокоєві... І вибачте старому, що він розчулився й робить зауваження, які не входять у його службові обов'язки. Гуго, посадови добродіїв на найкраще місце зі східного боку, на найкраще. Ні, пане Шрелло, в неділю пан Фемель не грає в більярд, ні, в неділю не грає. Як він зрадіє, ви ж були замолоду друзями й однодумцями, правда ж? Не думайте, що в усіх коротка пам'ять. Часом би він з якоїсь причини все-таки з'явився тут, я вам повідомлю, якщо ви лишите свою адресу, я пошлю вам гінця, дам телеграму, зателефоную, якщо хочете. Для своїх клієнтів ми робимо все.