– Тату, – спитала дівчинка, беручи усміхненого батька за руку. – Ти нічого не вкрав, нікого не вбив, не зарізав?
Батько похитав заперечно головою.
– Ти не маєш прописки й паспорта, тату? – спитала дівчинка.
Батько знову похитав головою: хтозна, чи стверджував, чи заперечував.
– Але це ж ти до мене приходив і сидів там, на лавці?
Тоді батько кивнув. Взяв її за плечі й притис до себе.
– Значить, ти нікому нічого не зробив лихого?
Батько знову кивнув, і вона відчула, що він міцно стис їй руку. А може, це вона міцно стисла йому руку? Вони пішли по стежці в траві, вузькій для двох, отож вона йшла по стежці, а він ступав по траві.
– Скажи мені щось, тату, – попросила вона. – Накажи, щоб прийшов до мене сон.
– Я і є твій сон, доню, – сказав батько. – Бо й ти, і мати твоя щодня, чуєш, щодня – сон мій.
– Але хіба так може бути, тату?
– Може, – сказав чоловік. – Бо це і є наша любов. Любов же, доню, – єдина в світі правда, яку не зітреш, як крейдяний напис на дошці.
8
Тітка Аполінарія сказала правду: її господиня прийшла до неї наступного дня. Насмішило Мирославу в цій ситуації те. що вона повелася точнісінько так само, як тітка Аполінарія: несміливо постукала в двері, в дім зайти категорично відмовилася, тільки незграбно тупцялася на ганку. Лишилося для Мирослави секретом ще й те, як господиня тітки Аполінарії так швидко й безпомильно розшукала їхню хату, адже відстань між нею й Смолянкою таки чималенька. Але факт лишався фактом: жінка тупцялася на їхньому ганку, і тітка Аполінарія вийшла до неї велична, випростувана і з кам'яним обличчям.
– От що значить золото, – сказала Ванда дочці, коли Аполінарія зачинила за собою двері.
– Яке золото, мам? – вдала із себе не відаючу Мирослава.
– А те, про яке нам розказувала та жінка, – відповіла Ванда. – Тітка Аполінарія сказала їй, що в неї є сховане золото. От вона й тримається за тітку, як воша кожуха.
Мати жартувала, і то був рідкісний випадок. Але хтозна, чи й жарт то був: обличчя мала сухе і строге.
– Хочеш, щоб тітка Аполінарія в нас жила? – спитала дівчинка.
Тобі вона не тітка, а баба, – поправила Ванда. – Проситься коли-не-коли в нас підночовувати. Тоді, як ця хазяйка виставляє її за двері.
– А чого вона виставляє її за двері?
– Ну, це діло житейське, – буркнула Ванда. – Всі ми в цьому світі трохи добрі, а трохи й злі. в
– І ти? – спитала Мирослава тоненьким голоском.
– Я про себе не знаю. Ніхто про себе не знає – живу як живеться, – ухильно відказала мати. – А лихими люди стають тому, що багато зла падає їм на голови.
Мати сьогодні була в якомусь похмуро-сумирному настрої, і Мирослава вирішила їй не навдокучати зайвими запитаннями. Вони сиділи у вітальні й чекали, коли повернеться Аполінарія…
Вона повернулася нескоро, але була так само велична і зі скаменілим лицем.
– Ну от, Вандусю. – сказала, сідаючи, – повертаюся на місце свого вигнання. Чогось та сатана хоче поговорити ще Й з тобою, але твоє право з нею ні в які розмови не вступати. Вклала собі в голову, що ти хочеш відібрати моє золото, – по лицю тітки Аполінарії ковзнула всмішка. – До речі, я їй так і сказала: хтозна, чи ти захочеш з нею говорити, хай трохи почекає, а коли ніхто не вийде, то хай забирається під три чорти.
– А ви не разом підете? – спитала Ванда.
– Чого б я з нею ішла разом, – відповіла Аполінарія. – Я туди встигну повернутися.
– А як вона нас знайшла? – спитала Ванда.
– В неї нюх, як у собаки, – сказала Аполінарія. – По запаху. А коли тебе цікавить точніше, вийди і спитай.
Ванда повагалася хвилину, але до жінки вийшла (Мирослава подумки назвала її Смолянською); Аполінарія й далі сиділа з кривою усмішечкою на вустах.
– А у вас і справді є золото, бабцю? – спитала Мирослава.
– Ясна річ, що є, – сказала Аполінарія і полізла під станик. Ось диви!
На долоні в неї заблищала невеличка монета.
– То оце з-за цього вона до вас прийшла?
– Думає, що цих монеток у мене горщик. І що я його тримаю десь закопаним. Ходи сюди!
Мирослава підійшла, Аполінарія вклала їй у руку монетку і стисла кулачка.
– Сховай, бо та сатанюка в мене її украде. Вона все моє добро перетрушує тричі на тиждень.
– Я не знаю… – знітилася Мирослава.
– А ти нічого й не знай, – шепнула Аполінарія. – Сховай, а коли скажу, віддаси – це буде наша маленька таємниця. Не згубиш?
– Ні, – сказала Мирослава. – Я її покладу у свій тайник.
– А в тебе є тайник?
– Є, – всміхнулася Мирослава.
– Ну, то там і сховай. І нікому про це не розказуй, гаразд?
Тайник у Мирослави справді був. На горищі, в малій дерев’яній скринці, і випиляним ножівкою узором. На тій скрипці стояв навіть рік, коли її виготовили: 1888. У тайнику лежала єдина річ, з якою вона ховалася від матері: це була стара, ганчір'яна лялька, яку колись викинули на горище і яку Мирослава якось там знайшла. Часом, коли матері не було вдома, дівчинка забиралася на те горище, сідала на дуже старого, теж, мабуть, із 1888 року стільця з поламаною спинкою, але ще на міцних різьблених ніжках, вдягала ту ляльку в пошиті нею ж, також таємно, одежки, притуляла її до грудей, колисала й тихенько наспівувала їй гарних і сумних пісень, які сама ж і придумувала. І їй було так затишно, так якось мирно та супокійно, що здавалося – душа в неї світиться.
Зайшла Ванда. так само з кривою посмішечкою, яка красувалася щойно на обличчі в її тітки.
– Все це моя подруга Марися, – сказала вона. – В тієї Марисі язик, як помело.
– Це котра Марися? – спитала Аполінарія. – Не Павликівська?
– Тепер вона Шара, – сказала Ванда. – Подруга давніх літ, і без сентименту.
Мирослава не зрозуміла цього другого на сьогодні материного жарту, а може, це був і не жарт, надто сіре й строге було в матері обличчя.
– Це не та, що до неї, як до модистки, ходить останнім часом? Я навіть подумала: десь її бачила, – сказала Аполінарія. – Споганіла, довгоноса якась стала. Все ще дружите?
– Бачите, тьотю, – поважно мовила Ванда. – Марися єдина, хто мене не відцурався.
– Слава богу, що є люди, які нас не цураються… Не казала тобі ота сатана, що хочеш відібрати в мене золото?
– Казала, – смутно обізвалася Ванда.
– А ти їй заперечила, що ніякого в мене золота нема.