– Еге ж. А ви звідкіля знаєте?
– Неважко здогадатися. Це її зігріє. Але чорт із нею, правда, Вандусю?
– Дивно мені, сказала Ванда. – А коли б те золото й було? Що вона з ним могла б зробити?
– Що? – мовила, сардонічно всміхаючись, Аполінарія. – Зубним лікарям продала б. А може, й ховала б ціле життя і тішилася б. Хіба ні?
– Якусь дивну гру з нею ведете, – сухо сказала Ванда.
– Еге ж, – буркнула Аполінарія. – Сама ж каюся…
9
Мирослава любила ранки. Вона здивувалася б, коли б їй сказали, що саме цю її рису казись у майбутньому перейме її син, а сама вона це відчуття й цю любов утратить, але в час, про який ідеться, вона попри самотність, страждання і страхи, які мучили її, не забувала й про дивну сув'язь свою із ранками. Прокидалася раптово, ніби від електричного удару, сонце стояло якраз за шторою, ледь-ледь промальовуючись на її тлі – це був перший таємничий момент. Спускала на зелену підлогу босі ноги і, ступаючи навшпиньки, ішла до вікна. Колись була тут не штора, а фіранка, і вона, старшаючи, поступово доростала до рівня тієї фіранки, тож поки йшла розсунути її, вже й сонце бачила. Тому й попросила повісити оцю штору, бо її нібито сонце вранці будить, а тепер могла спокійно, напівзаплющено йти зеленою підлогою, бо знала, що за її шторою таки сховано золоте яблуко. Підходила до вікна, дихала, бо завжди хвилювалася в цей мент, а тоді різко відсувала штору. Їй ударяло у вічі сонячне проміння, і дівчинка стояла тремка й захоплена у прозорій, просвіченій, ніби розталій на ній сорочині, з прозорим, ніби розталим, тілом; фізично відчувала, як наповнюється тонкопрядною енергією, отим негарячим, жовтим чи рожевим, чи й червоним димом –аж тремтіла від якогось незвіданого прочування. І всього того було аж так багато, що її душа також танула, а сад був ніби киселем залитий, таке густе стояло між деревами повітря. Коли було тепло, вона розчиняла вікно, і перша хвиля того густого, лагідного повітря туго вдаряла їй в обличчя, і вона аж п'яніла. Тоді й починала гуляти по її тілі кров, тоді-то з піврозтанулої вона знову поверталась у власну плоть, а густе, прохолодне повітря пестило їй під тонкою сорочиною тіло, ніби омивало її, і тіло раптом спалахувало від прочуття можливих майбутніх радощів. Тільки по тому бігла назад у ліжко, трохи змерзла, а трохи й перестрашена, забивалася під теплу ковдру, а голову повертала так, щоб бачити, як цвіте перед нею вікно, сонце, дерева, вся ота чудова, притуманена мішанка барв, прим'якшених, нашврозмитих, напівопрозорених отим навкісним, трохи скаламученим промінням. Тіло її під ковдрою нагрівалося, і вона чула любий затишок рідного дому. Знала, що матері в цей час може й не бути, що мати в цей час біля магазину, де зібралися в чергу майже всі жінки околиці, виладнувані одна за одною, а ті, котрі встали раніше, сиділи на вологих од ранішньої роси дошках східців. Жінки збивалися в гуртки й точили балачки, щоб прогаяти швидше ці кілька годин до відкриття магазину; трохи збоку розмістилися, всі в білих хустинах, сільські жінки з поставленими на брук чи траву берестяними коробками, а в тих коробках лежали огірки, помідори, яблука, груші, сливи й біліло в слоїках молоко. З тих коробок виглядала ще оранжевохвоста морква, темно-червоні буряки чи сіра, з очками, тонкошкіра картопля. Жінки в білих хустинах стояли біля того добра з темними від засмаги, спокійними обличчями, і жінки із черги біля магазину вряди-годи підходили до них, часом і не по разу й обціновували той куций торговий ряд, сподіваючись, що ціна за той час упаде, бо добре знали, що й цим жінкам теж не дуже випадає застоюватися, адже й не такі спокійні вони були, а весь час кидали оком до мосту: чи не йде по ньому малесенький чорт у міліцейській формі, в офіцерських погонах, але без жодної зірочки: чорт, який майже щоранку їх із цього торгового місця із фальцетним криком проганяє.
Мирослава могла не дивитися вранці на годинника; вона прокидалася завжди в один і той же час; знала, скільки могла отак поніжитися, бо і в неї були свої обов'язки. Зіскакувала з ліжка, швидко, хапливо вдягалася, перед цим зачинивши вікно, виходила, наспівуючи, у вітальню, де так само висіли, ніби павутина, сонячні пасма. Сідала за фортепіано й програвала щось нерозсудливе, гаряче, клекотливе – одну із дитячих своїх імпровізацій, що їх виконувала у відсутність матері, – та її безрозсудності не похваляла. Потім зіскакувала зі стільця й бігла вмиватися. Ранкова вода їй пахла свіжим джерелом і трохи травою. Зачиняла хату й повільно, ледь перебираючи ногами, переходила галявину, озираючись на серпанкову річку, на верболози із лискучим мокрим листям, на похмурого, одягнутого в сіру одежу чолов’ягу, котрий незмінно пас корову, а сам стояв, ніби вилита з темного чавуну скульптура. Переходила греблю і зупинялася біля шлюзу, слухала, як дзюбонить по камінному ложі вода. Завмирала на хвилю, і саме в цей момент до неї припливало останнє марення, як сон перед пробудженням. А сни перед пробудженням снилися їй чудні, хвилюючо-нереальні, барвисті, коли все розтікалося, сплавлювалося, гусло – образи, обличчя, слова: їй снилися сині корови і зелені кози, червонолиці, ніби з міді вилляті люди й блакитні коти. Отож вона на хвилю повертала собі той сон, вуркотіла вода, крутилася, перехлюпувалася – чудна така вода з прозорими водяними тільцями небувалих істот, водяних якихось сплетених тіл – дзень, дзень, дзень, – тепла і лагідна вода; вона знала, що в тій воді повно маленьких, барвистих рибок-швидянок, адже ввечері, коли мила тут ноги, вони наскакували і так смішно дзюбали їй шкіру; часом вони вискакували з води і знову поринали, грайливі такі й веселі рибки, які згодом, коли вона виросте, навіки зникнуть із цієї річки. Дівчинка переходила кладку, балансуючи, ніби кладка ця була натягнутий над прірвою канат, а внизу реве грімкоголосий, пінистий потік. Вона ж іде над урвищем на головокружній висоті по тонкому канаті, іде й пісеньку собі співає – шкода, що ця кладка така коротка! Потому вона простує повз хати, порожні й глухі, без жодної жінки й без жодного чоловіка – самі діти, діди й баби в тих хатах: чоловіки побігли на роботу, а жінки всі біля магазину. Коло кожного будинку брязкотить ланцюгом собака, і їй уявляється, що ці собаки такі великі, як корова похмурого чолов’яги, і всі вони махають лагідно хвостом, коли вона проходить вулицею. Адже вона не просто Мирослава, а дівчинка, яка по вінця налита ранішнім сонцем, дівчинка, в якої очі повні неба, а на вустах – м'який смак спілої грушки. Ця дівчинка йде собі повагом, і в неї мокрі від роси туфельки, вона дивиться на них і помічає не ці дешевенькі з побитими носками, а бачить їх білі, на підборах, та й ноги в неї не такі довгі й цибаті, підліткові, з випнутими колінними чашечками, а налиті, жіночі такі, якими вони й справді стануть років через сім. Вона знає, що біля магазину ще не продають хліба, що там ще замкнуті двері і терпеливі жінки, котрі мирно гомонять, що ці жінки поки що лагідні й добрі, з тими жінками лише потім станеться те, що сталося з тими, котрі вдирались у трамвай після проводів. Отож вона зовсім не поспішає, але їй уже й тепер пахне свіжою шкоринкою від ранішнього хліба. Ранішній хліб її ранніх літ це завжди було свято: може, тому вона й любить оці ранки, бо вони таки пахли хлібом, як і оце сонце, й оця дорога, по якій ступають її білі на високому підборі туфлі не в її, а в дорослих, дуже й дуже гарних ногах. Хлібом пахне й небо, паркани й хати, бо всім тим дітям, котрі ще по тих хатах сплять, сниться рум’яна шкоринка, густо натерта часником…