– Дивіться, як вам виходить, – сказала Ванда. – А тепер ходімо на кухню, я вас нагодую. Зараз гукну Мирославу.
Дівчинка кинулася у кімнату і стала біля розчиненого вікна. Зарипіли двері.
– Не читаєш? – спитала мати. – А ми з тіткою Аполінарією трохи собі по-старечому потеревенили. Вона в нас на ніч залишиться. Їсти будеш?
7
Мирослава цієї ночі заснути не могла. Відчувала якийсь неусвідомленнй жах, бо те, що говорилося сьогодні у вітальні, принесло їй більше незнання, ніж відання. Досі вона знала, що її батька "забрали", отже, він учинив щось таке, за що "забирають". Потім прийшло оте чудне слово, що його вимовила колишня подружка – "враг". Це слово було неясне, навіть темне, від нього віяло чимось моторошним, незбагненним – це була таємниця, якої вона не хотіла, боялася розкривати. Й сама знала, що батька забрали після війни, але з невиразних натяків тітки Аполінарії в розмові з Вандою ще тоді, коли вони сиділи в тітчиному дворі, виходило, що батька "забирали" й до війни; раніше вона нишком думала, що він повівся якось не так у війну, але тепер ця історія поглиблювалася в час, коли її не існувало. Корінь її й справді там, але від цього яснішою не ставала. Чому батько втікав аж у Середню Азію? Хто із знайомих був тим, хто не побоявся його переховувати? Чому він звідтіля повернувся? Чому жив у склепі на Польському цвинтарі? Вона уявила собі людину серед трун та людських кісток в оточенні темних хрестів, обелісків, де гуляє якийсь особливий чорний вітер, і їй шкіра дубла на спині. Хотілося закричати в цю теперішню, спокійну, без чорного вітру, трун та обелісків ніч, і вона кусала подушку, забивала собі пошивкою рота, адже нічого, нічого, нічого вона не розуміла. Що вчинив страшного її батько, чому його так пильно розшуковували? Уявляла, як крадеться серед ночі той чоловік, який так чудово їй приснився в ніч перед проводами, чоловік у подертому фраку, в пожмаканій сорочці (чомусь бачився він їй у що ніч саме такий), з краваткою-метеликом, збитою набік, з розтріпаним волоссям і пітним лицем – чоловік, який учинив щось таке загадкове, що проти нього постав цілий світ, аж не мав він уже місця під сонцем, хіба що в склепі на цвинтарі, а потім у льосі, де було вогко, темно й холодно. Ні, вона нічого не розуміла, нічого не знала, а може, він так само, наївно подумала вона, не мав паспорта й не був прописаний? А може, він був як батько Павлика Морозова, про якого з таким натхненням розповідала недавно їхня класна керівниця? Той Павлик виказав власного батька, але вчителька не розказала, що сталося потім із тим батьком. Ні, Мирослава відчувала: щось тут не так. але що не так? Їй заболіла голова, їй заболіло в грудях, вона вислизнула з постелі й підійшла до вікна. За стіною спала тітка Аполінарія. також людина без паспорта й прописки: а може, їй, Мирославі, годиться так само, як Павликові Морозову, піти в міліцію і виказати тітку Аполінарію? Бо, може, ця тітка не просто собі тітка чи баба, а шпигун? Дівчинку облило холодним потом, і вона затремтіла. Припала обличчям до шиби і з якоюсь пожадливістю вдивлялась у садок. Кудлатими тінями, як моторошні, закутані в сірі тканини велетні, стояли дерева, місяць тьмяно освітлював стежку, яка ледь-ледь біліла, стелячись поміж чорної трави; ледь-ледь бовваніла лавка біля клумби; дівчинка здригнулася, бо їй здалося, що на цій лавці хтось сидить, хтось зовсім розмитий, хтось прозорий, а може, це так палала на лавку тінь? Тінь, котра могла б їй щось розказати, щось пояснити, коли б так страшно не колотилося їй у грудях серце. Закоцюбла за шибою, майже розплескавши об неї носа, і їй здалося, що серце зараз вистрибне їй із грудей. Єдине, на що мала силу, це заплющитися, а коли розплющилася, остаточно переконалася, що це там, на лавці, таки тінь, що це тільки один із химерних згустків темряви, які так часто ввижаються отаким страхопудним, як вона, дівчаткам. І віддихуючи після пережитого страху, чекаючи, поки заспокоїться їй серце, дівчинка раптом подумала, що, може, вона й нерозумна, що, може, вона надто страхопудна й чинить неправильно, але нікому-нікому в світі вона не розкаже про тітку Аполінарію. нікому не перекаже тієї розмови, яку так негречно сьогодні підслухала, бо є речі, які, може, й не збагнути її дурненькій голівці, але в які вона не повинна втручатися, бо вчинить ще гірше від отого нечемного підслуховування. Вона згодилася, що мати її мала рацію, коли спровадила в кімнату і не хотіла, щоб дочка була присутня при дорослих розмовах, бо розмови дорослих – справді для дорослих, а вона мусить щось чи чогось почекати; вона має підрости і вже тоді збагнути всі оці загадки, вона мас ще зазирнути за ту засунуту завісу, а може, та завіса сама перед нею розсунеться. Як би їй хотілося, щоб та завіса розсунулася, тоді вона б побачила за нею поле, а з-за лаштунків вийде батько і театральним жестом запросить її на кін…
Тихенько, навшпиньках, босими ногами ступала по невидимій підлозі, вже, здається, знайшла ниточку, яка поведе її в сьогоднішні сни. Знала вже, про що думатиме, загорнувшись у ковдру, – не про страшне й незрозуміле, те страшне й незрозуміле вона сховає в шафу, котра десь там, у кутку, сховає дотіля, коли у ту шафу покладуться нові черепки, які тулитимуться до цих, теперішніх. А зараз вона мас вчинити дещо інше, те, що заспокоїть чи принаймні принесе їй сон. Хай там що, а це буде сон, і сон прожене всі темні примари і чорний вітер, і згустки темряви, що нагадують людські постаті – вона ще в тому до кінця розібратися не вміє. Таж для того, щоб прийшов сон, їй потрібно трошечки, ну, зовсім трошечки помріяти, вона вже знайшла нитку, тонісіньку й срібну, котра вже зараз тече крізь її пальці і веде її на той облитий сонцем кін.
Отже, завіса розсунулася, і Мирослава побачила поле, заросле золотим, шарудливим хлібом, з-за лаштунків вийшов її батько й театральним жестом запросив її піднятися по сходинках. Вона вибігла по сходинках на сцену й побачила стежку в траві. Білу стежку серед смарагдово-ясної трави. Трава похитувала торочкастими голівками, а на одній із торсин сидів, похитуючись, лахматий. брунатний, пасматий джміль. Ні, він тільки мостився там сісти, бо відразу ж знявся в повітря й важко загув.