ханого серця, яке від напруження забилося навіть десь під шиєю.
XV
Я саме збиралася в басейн, коли до нашої кімнатки зайшов пан Фест і за мабабусиною спиною таємничо показав мені, аби я йшла за ним, бо він дещо має для мене. "Дещо" — була розкішна матроска й коротка темно-синя спідничка в складку; побачивши цей кравецький витвір, я мусила з усієї сили вхопитися за спинку ліжка, аби не вмерти від радості. Потім я повисла у пана Феста на шиї, мов п'явка, і шептала йому на вухо які тільки знала приємні слова, аж старий не витримав і поцілував мене в чоло довгим батьківським поцілунком. Старий пан Фест ну просто фантастична людина, й біля нього я завжди мимоволі думала про татуся Шімона і про те, як було б добре, якби він довше прожив на цьому чудовому світі. Та, мабуть, людина не може хотіти всього. Я вдягла моряцьке вбрання й отак виряджена подалася до басейну. Там було стільки народу, що на кожному кроці я на когось натикалась і просила вибачення, поки Мартін з певністю криголама не вивів мене з натовпу, що юрмився перед роздягальнею.
— Дозволите, чарівна панно, вашому відданому слузі подбати про ваш комфорт?
Я дозволила, чому б ні, й залюбки подалася за ним.
Коли я вперше побачила Мартіна в плавках, я почувалася, м'яко кажучи, дивно, не знала, куди очі подіти. І не тому, скажімо, що в Мартіна негарна фігура, просто я звикла бачити його тільки в джинсах. Згодом я виробила цілком пристойну форму відсторонення, мені й на думку не спадало вмирати від сорому. Зрештою, настав час опановувати складну техніку зберігання рівноваги!
Мартін ухопив мене за лікоть, притяг до себе, і тільки завдяки його втручанню я не плюхнулася до дитячого басейну.
— Я вже думав, що ти не прийдеш. У великому басейні — змагання з плавання. Ходім подивимося?
— Повітря чисте?
Я мала на оці Андрею, примара якої після зустрічі в Петржалці лякала мене на кожному кроці. Мартін ствердно кивнув, і я зітхнула на повні груди. Я згодна
па
на будь-яке життєве випробування, якщо мені при цьому не різатиме вуха зваацивий сміх Андреї! Я простяглася на підстилці. Страшенно люблю літо, воду, сонце! Просто обожнюю природуі
— Можна?
Мартін стояв біля мене навколішки, у руці — пляшечка з маслом для засмаги. Я кивнула й заплющила очі. Хіба треба іще щось казати? На моє щастя, я лежала обличчям до підстилки, бо інакше, я певна на всі сто відсотків, стався б електричний розряд між сонцем і моїм носом. У Мартіна були приємні руки, а сонце так припікало, що я навіть не помітила, коли заснула. Мабуть, я спала досить довго, бо коли прокинулася, на спині у мене був рушник, а Мартін сидів, поклавши підборіддя на коліна, і розмірковував. Останнім часом мені дуже припало до душі слово "розмірковувати". Проте я вживала його, тільки коли йшлося про Мартіна. Я у подібній позі ніколи не мала б вигляду, нібито розмірковую, бо самокритично мушу визнати — не маю в очах інтелігентного виразу. Хоча старий пан Фест якось спробував потішити мене, мовляв, я маю очі, мов терен, але так само він міг сказати, що вони подібні до стиглого аґрусу. Йшлося лише про барву.
— Ти заснула,— сказав Мартін інтимно-тихим голосом, і я, вмить обернувшись, намагалася без шкоди для здоров'я примиритися з цією приголомшливою новиною. Потім я встала, підв'язала волосся стрічкою й попрямувала до басейну. Вода була тепла, не дуже брудна, я розбіглась і скочила. Мартін одразу ж виринув біля мене. З носа у нього стікали краплі води.
— Не бійся, я не втоплю тебе. Іди за мною. Хтозна, як він до цього додумався, я справді чогось
такого боялася. Моя плавецька майстерність була досить слабенька, я постійно трималася краю басейну. Він марно манив мене на глибоку воду. Не буду ж я губити своє молоде життя! Ми купалися аж до вечора, і з басейну пішли майже останніми. Проте ще було не дуже пізно, тож ми трохи кружним шляхом пішли до нашого затишного бункера. Він і справді був затишний, та тільки для мишей, яких за час відсутності Кіліманджаро наплодилося бозна-скільки. Бистрими очицями стежили за кожним нашим кроком, згораючи від нетерпіння, коли вже нарешті ми щезнемо й не будемо їм докучати. Я сіла на ящичок, пригадала Якуба та
Кіліманджаро й запропонувала'Мартінові іще раз спробувати послати комусь звернення. Мартін подумав і погодився, за умови, що ми старанно зважимо, кому той заклик надіслати. Я запропонувала дітей бабки Пешкової, Куцкової і старого Дюка Бекеліна. Виписала адреси, повкладала заклики до конвертів і дорогою вкинула їх у поштову скриньку. Мартін тричі вдарив кулаком по скриньці, мабуть, з марновірства, тоді обернувся до мене і сказав:
— Не знаю, чомусь мені здається, що цього разу бодай одне звернення досягне мети.
Таких хвилюючих канікул, які випали на мою долю, мабуть, не пережив навіть п'ятнадцятирічний капітан із книжки Жюля Верна. А це був, скажу вам, герой роману й міг дозволити собі значно більше, аніж я, нікчемний земляний черв'як! Чого тільки з ним не траплялося! Звернення ми, якщо не помиляюся, послали в понеділок. У вівторок, середу, четвер —тиша, а в п'ятницю бац — скандал, ніби вихоплений із рубрики "Чорна хроніка"!
Рано-вранці до кабінету нашого управителя увірвався якийсь чоловічок з обличчям червоним, як буряк. З лихим передчуттям у серці я притисла своє радарне вухо до дверей і прислухалася. Щось бухнуло об стіл, мабуть, кулак незнайомця. Як пізніше я довідалася, це був кулак самого Аладара Куцки, тобто сина нашої бабки Куцкової, який, вимахуючи перед управителевим носом нашим зверненням, лаявся так, аж наш нещасний дім стрясався до підвалин. Переляканий управитель спершу не міг спромогтися на слово, тоді прочитав наше звернення і тремтячим голосом почав запевняти Аладара Куцку, що нічого подібного ніколи не писав.
— Не писали? — заревів Аладар Куцко лев'ячим голосом.— А хто ж тоді, хай вам чорт!
Ще не відлунали в думці останні слова, як з'явилася смертельно бліда сестричка Бернадетта і гробовим голосом простогнала:
— Благаю вас, люди, допоможіть, води!
Я побігла по воду, а вона, бідолашна, тремтячи від страшного хвилювання, навіть не помітила, з чиїх рук прийняла склянку! Воду вона випила одним духом ще й подякувала мені. Нещасний управитель, помітивши відчинені двері, кинувся в коридор, але одразу ж за ним вибіг Аладар Куцко, який з піною на губах запевияв, що ніякий сучий сип пс буде йому нічого наказувати, а коли станеться бодац раз іще щось подібне, він розтрощить його вошиву конуру на друзки.