Через кілька днів після "бурхливого святкування" мабабусиного дня народження я застала Мартіна в бункері самого, бо Якубові батьки відіслали своїх нащадків у повному складі на Ораву, тож, звісно, і нашого милого Якуба. Мартін дав мені прочитати записку, сховану під віконницею. Якуб у ній присягав, що скоро повернеться, тож аби ми не журилися. Він повідомив радісну звістку про Кіліманджаро, якого він вирвав із пазурів смерті і якого бере з собою відпочивати на Ораву. "Біда оравським мишам",—подумала я, але мені було смутно. Бункер без Якуба та Кіліманджаро одразу видався мені безвідрадно порожнім. Очевидно, й Мартінові також, бо він запропонував невеличку екскурсію до Петржалки. Погода нам сприяла: небо над нами було без жодної хмарки і сонечко блищало, ніби щойно викарбувана золота монета. На екскурсійному катері сталася невелика прикрість: коли я під час їзди дуже перехилялася через поручні, прийшов юнга і вишпетив мене, як шкодливу кицьку. Промовчу, як я почувалася, хочу лише сказати, що Мартін незворушно дивився на небо, за що я була йому щиро вдячна. Справді, нема чого марно хвилюватися!
Катастрофа ще була попереду! Захопившись морозивом і Мартіновими поглядами на архітектурний краєвид другого берега Братіслави, я йшла назустріч найприкрішій хвилині свого життя. За десять кроків від причалу я вже не сприймала жодного слова і з фатальною певністю відчула, що замість крові в жилах у мене починає циркулювати якась дивна суміш, наче коломазь.
Зір мене не обдурив — назустріч нам, ширячи довкола себе звабливий сміх, посувалася її королівська величність Андреа Дунакова в оточенні своєї вірної дружини. їхні ніжні трелі розлягалися парком так само приємно, як і голос сигнального ріжка серед тиші недільного ранку! У мене майнула думка, що Мартін якимось шостим чуттям відчув небезпеку й наміряється щезнути за найближчим кущем, але зрештою в ньому, очевидно, перемогла вроджена чемність. Без нарікань він пішов назустріч гіркій дійсності. І не просто пішов назустріч, а, як невдовзі з'ясувалося, пішов на ризик, бо він одразу схопив.мене за руку й підбадьорливо стис своєю широкою долонею. Андреа тим часом поінформувала членів своєї дружини, що й до чого, й за два кроки перед нами скорчила здивоване обличчя та ще й радісно вигукнула:
— Ого, дівчата, чи я добре бачу, це справді Шімо-
на?
Дівчата залюбки почали запевняти свою володарку, що бачить вона добре, а я в цей час ніби вростала в землю і мріяла про зброю.
— Шановні дами, бажаю вам доброго дня і радий приємній зустрічі,— сказав Мартін і вклонився, що у присутніх дам умить викликало бурю захоплення, супроводжувану такими вигуками, як:
— Дівчата, а він милий, правда? Та що там милий — пречудовий! Пречудовий!
Пречудовий! Мені схотілось завити. Проте найбільше мені допекла сама Андреа. Я гадала, що принаймні вона відчує насмішкуватий тон Мартінового голосу, але, здавалось, нічого подібного не сталося. Вона так старанно кліпала своїми велетенськими наліпленими віями, що мало не розбурхала ними вітер, і без упину щебетала:
— Знаєте, я обожнюю природу. Тож я сказала дівчатам: зайдемо до Петржалки надихатися озоном. Фантастичний день! Приєднуйтесь до нас, ми йдемо на морозиво.
Нічого не поробиш, але часом я захоплююсь Мар-тіном. Ані на мить він не втратив рівноваги, знову вклонився, висловив глибокий жаль, що ми мусимо відмовитися від приємної можливості продовжити з ними сердечну розмову, бо морозиво ми тільки-но доїли, а, окрім того, поспішаємо милуватися красотами природи.
— Я обожнюю природу,— дозволила собі докинути я.
Андреї нарешті заціпило. Вона перестала кліпати віями й подарувала нам поблажливу посмішку.
— Не сміємо більше затримувати вас,— сказала вона й обернулася до дівчат.
Я застригла вухами. Надто добре знала я Андреу, аби не здогадатися, що нас чекає наступної хвилини. Справді, так і сталося!
Спершу почулося скромне хихотіння, а тоді на цьому пікантному тлі солоденький голос Андреї проспівав; "Любов, о боже, любов, де тебе знайти..."
— На горах не росте, і в полі її не сіють,— мовила я, рушаючи за Мартіном. Але як я лютувала! Сильніше, аніж зграя голодних тигрів. Якщо в ту хвилину я справді мала якесь нездоланне бажання, так це блискавично обернутися, як слід розбігтись і вчепитися Андреї всіма десятьма пальцями у волосся. До дідька Андрею! Не стану принижуватися! Я клекотала, немов вулкан Етна, іще принаймні півгодини. Трохи мене заспокоїло Мартінове запевнення, що подібні вихватки трапляються і серед хлопців.
— Важливо не дати вивести себе з рівноваги. Тоді їх скоро це перестане розважати.
Гаразд — коли б іще тільки знати, як зберігають рівновагу, до всього іншого мені було б байдужісінько! Я дала Мартінові якусь туманну обіцянку пам'ятати надалі ці поради й накинулася потім на дикі маки. На галявинці, де ми зупинилися, ними була всіяна ціла клумба. Мартін почав забавлятися тим, що рвав маки і вплітав їх мені в коси. Невдовзі я мала на голові диких маків більше, аніж волосся. Мартін, явно задоволений своїм витвором, сказав, що я схожа на вечірнє сонечко, бо вся горю. Звісно, це був поетичний образ, але я, безнадійна дурепа, злякалася, що він натякає на мій рум'янець, і спалахнула, мов смолоскип. І таке може статися тільки зі мною. Зате я дістала ще одну блискучу можливість спіймати себе на тому, як я сама перед собою викручуюсь. Коли б тільки Мартін знав, які думки зринали у мене в голові! Але, на щастя, він саме зосереджено спостерігав за якимось міні-хробачком, котрий швиденько дріботів на його розкритій долоні. До вечора ми назбирали їх понад сотню. Мартін аж світився від захоплення,
— Це дуже рідкісний вид, я тільки точно не знаю, як називається. Маєш іще?
Справді дуже рідкісний вид, на кожному кроці мільйон з гаком.
Додому ми повернулися, коли вже було темно. Прощаючись, Мартін виловив щось із задньої кишені джинсів і подав мені, сказавши:
— Не знаю, чи сподобається це тобі, але я сам його зробив.
Це був маленький підвісок із шкіри на тоненькому срібному ланцюжку. Коли він подавав його, наші пальці на мить зустрілися, й мені не лишалося нічого іншого, як прислухатися до радісного биття мого споло-