— Все гаразд?
— Геть усе! Мабабуся не закохалася, вона трошечки випила, бо в пана Горічки народився син. І послала мене до тебе, аби ти, мовляв, тут не занудився, Тож я прийшла попрощатися. Мене чекає бабка Сланінкова. Маю допомогти їй доплести светра. Побачимося завтра в бункері.
Із тим светром — то не зовсім була правда, я сказала так, аби трохи набити собі ціну. Час від часу в мене з'являються якісь дивні ідеї, й тоді я вигадую якісь дурниці, за які згодом просто ненавиджу себе. Бо це ще один доказ того, яка я можу бути зарозуміла!
Мартін уважно оглянув носки своїх кросовок і невпевнено відповів:
— Якщо б це тобі не вадило, я міг би завтра чекати тебе тут.
Мені перехопило подих. Чекати у дворі, куди виходять усі вікна нашого будинку пенсіонерів! Неймовірно цікава ідея, нічого не скажеш! Завтра у вікнах сиділа б ціла армада наших бабок із бабкою Чубкою на чолі, й мені мабабуся мала б одразу заливати вуха воском. Але й так я напевно оглухла б від безнастанного докоряння.
— Зустрінемося в бункері! — не поступалась я. Мартін знизав плечима. А тоді, втупивши погляд
у землю, сказав:
— Я не хотів тобі, Шім, сьогодні про це говорити, але сама бачиш — мушу! Я був учора в бункері. Тобто там, де ще тиждень тому стояв наш бункер. Бункера вже немає. Знесли увесь правий бік вулиці, невдовзі там щось будуватимуть.
— Це правда?
Я не вірила власним вухам. Умить пригадала Якуба, Кіліманджаро, і серце мені стисла туга. Чи ще зустрінемося колись усі разом? Мені хотілося плакати. Я поволі підвела голову й подивилась на Мартіна. Мабуть, і він подумав, що нічого розумнішого не спаде мені на думку, як розревтися, бо вже заходився шукати носовичка.
— Мушу вже йти,— з жалем сказала я, звівши на Мартіна зовсім не сльозавий погляд.
Я, напевно, його тим потішила, бо він відповів:
— А я вже думав, що ти знову плакатимеш. То як завтра?
Мені одразу здалося, що за мною стежить мільйон невидимих очей. Ніколи раніше я так важко не знаходила слова. Нарешті я послалася на бабку Чубку:
— Коли вона тебе тут побачить, увесь вечір ходитиме за мною й торочитиме, що я надто рано починаю.
— Починаєш — що? —
Його слова збентежили мене. А що я, власне, починаю. Мені хотілося висловити це вголос. Що я починаю? Тут можна поставити триста знаків запитання. У думці я побачила застережливо піднятий палець бабки Чубки й почула її голос. Від чого вона, справді, раз по раз застерігала мене? Не знаючи чому, на мене раптом напав сміх.