То, може, ота дівчина спричинилася до того, що Андрійко вирішив вступити до комсомолу?
Переборола спокусу розпитати у сина — узнати більше про неї. Поклала назад фото, закрила книжку.
Андрійка таки прийняли. Ввірвався в суботу до хати, веселий, щасливий, збуджений, закричав ще з порога:
— Ось, ма!.. Ось!..
Вечеряв потім — поклав перед собою квиток. їв і не зводив із нього очей.
Вона теж у той вечір була по-справжньому щасливою.
Підкладала синові на тарілку, все пригощала, аж поки він, наївшись ось поки, одвалився од столу.
— Дякую, ма!.. Правда ж, красивий?..
— Так,— кивнула Тетяна: як і для сина, книжечка ця для неї важила набагато більше, аніж просто комсомольський квиток. Це був пропуск у майбутнє, індульгенція од куркульської спадщини. Син, мабуть, теж подумав про те саме, бо раптом спитав:
— Ма, яким був мій тато?
Тетяна аж здригнулася: до цього Андрійко ніколи не згадував батька. Між нею і сином існувала мовчазна угода, підсвідомо укладена кожним окремо,— не ворушити минуле. По змозі забути про нього. Тоді, може, й люди забудуть. І от сьогодні Андрійко наважився запитати про батька.
— А ти його не пам'ятаєш?
— Ні,— наморщив син лоба.— Двір пам'ятаю... гнідого коня... садок пам'ятаю... пасіку... а тата — ні...
— Твій батько був хорошою людиною.
— Але ж він був куркулем! Експлуататором!
— Він був хазяїном,— все, що знайшлася відповісти синові Тетяна. І щоб син не подумав нічого лихого про батька (нащо йому це!), додала: — Він нас дуже любив.
— А де він зараз?
— Цього я не знаю... Його як виселили, то я більше нічого про нього не чула. Може, десь уже й помер... Ти дуже на нього схожий, Андрійку!
Андрійко замислився. Дивився уже не на квиток — на чорне вікно. Прокашлявся, мрійливо сказав:
— А добре було б, якби тато наш був бідняком!
— Що ж, сину, так уже склалося... Тільки ти ні в чому не винен: діти не вибирають батьків...
Іще подумала, що Івасеві буде легше, аніж Андрійкові. Спить безтурботно в ліжкові: набігався, наганявся — ледь до постелі ноги доволік. Цьому не треба буде боятися, що його не приймуть до комсомолу.
— Давай уже спати, Андрійку— Дозволила собі провести долонею по м'якій синовій чуприні (давно уже наїжачувався, коли його пестили: "Що я — маленький!"), щасливо зітхнула: — Тепер ти вже вступиш до інституту...
Бачила уже себе поруч із сином-студентом. Він у авіаційній формі (Андрійко збирався до авіаційного), всі на нього тільки й дивляться, а вона, горда, іде поруч з ним.
...Тетяна дочекається того дня, щоб там не сталося! А поки що треба лаштувати Андрійкові посилку. В армію. Та й вислати трохи грошенят, щоб міг купити хоч яблуко, як одпустять в неділю з казарми.
В посилку, окрім ласощів, окрім масла і сала, збиралася покласти вовняні шкарпетки, рукавички і шарф. Бігала спеціально до хлопця, який повернувся щойно із служби, розпитувала, що послати.
— Шліть харчів,— пораїв учорашній боєць.— Воно там хоч і годують, як на заріз, але в перший рік весь час голодний ходиш. Як намотають, як виганяють, то їдять — замало тарілок не ковтають!
— А з теплого що? — занепокоєно Тетяна.
— З теплого, окрім шкарпеток, нічого не дозволяють домашнього. Як побачать, то й викинуть. Привчають на морозі голим ходити...
Тетяна вирішила, однак, послати ще й рукавички та шарф: Андрійко ж, як що, так і хворіє на горло. Все це мала купити на базарі в Хоролівці, а ще дещо треба було справити й собі та меншому синові, то й вирішила заколоти Мартина.
Як не жалко, а треба.
Це вже, щоб не помилитися, восьмий Мартин. Всякими правдами й неправдами діставала Тетяна чергове порося й приносила в кулькові з газети. Порося одразу ж хрестили Мартином, бо перший Мартин був дуже вдалим кабанчиком, — тож і не переводилася в Тетяни в хліві династія невибагливих, жадібних до всілякого пійла, наїдних Мартинів. Весною, улітку — на лободі, на траві, восени — вже на гарбузах та картоплі, а під Новий рік поласує і кукурудзою та ячменем,— от і не сиділа без м'яса Тетяна з синами: є що вкинути в борщ, є на чому й засмажити.
Завела Тетяна й город: не купувати ж каиусту-картоплю! Цілісіньку весну і літо копала, садила, полола, ганяла й синів, хоч ті часто й кавчали: і на річку збігати хочеться, і поганяти із хлопцями,— але зима прийде, то хто проситиме їсти? Тож бери мовчки сапку і ось тобі урок: підгорни дванадцять рядочків картоплі. Вправишся швидше — буде час і побігати.
— Ого — рядочки! — ремствував син, беручи, однак, сапку.— їм кінця-краю немає!
— Нічого, як помахаєш добре сапкою, то й побачиш кінець. А що син тюкав сапкою, мов себе по нозі, Тетяна починала
сердитись:
— Ти будеш сьогодні полоти? Чи за лозиною скучив? Івась добре вивчив мамин характер: знав, до яких пір
можна її дратувати. Нахилявся, по-справжньому заходжувався коло картоплі. Лише бубонів:
— Я б її довіку не їв!
— Подивись краще на брата,— раяла йому Тетяна.— Він скоро кінчить, а ти до вечора провозишся.
Сапка в синових руках починала мотатися швидше.
А ще зринули в пам'яті картини осінньої пори, коли все дозрівало. Тоді синів і підганяти не треба: збирати городину — для обох справжнє свято. Чи котити гарбуза — отакенного! — чи вигорнути одразу з-під куща піввідра картоплі, та картопля ж, як перемита, одна в одну! — чи ламати кукурудзу, щоб тільки бадилля тріщало,— сини один з-поперед одного. Тетяні на них аж дивитися любо. Думала втішено, що хоч синами її не обійшла доля: Андрійко в усьому вже допомагав матері, та й на Івася нема за що ремствувати. Що неслухняний трохи, упертий, так вони, хлопці, такі всі. Підросте — порозумнішає.
Охоплена господарською гарячкою, надумалась якось Тетяна купити корову. Влітку ж на паші, на зиму сіна якось дістане, то й буде своє молоко, масло і сир. А там приведе корова бичка чи теличку, трохи підгодувати — та й у Хоролівку. Дармові гроші в кишені!
Тетяна, може, і не наважилася б: це ж корова, не порося, так загітувала Ганна Конопенчиха:
— Купуйте й не думайте! За корівкою ж, як за рідною матір'ю: що б не сталося, а голодні не будете. Я із вами й на ярмарок поїду. Мене, хай би який мудрий не був — не обдурить!
Ганна якою була, такою й лишилася: розбитна та бідова. Виростила трьох синів — трьох1 близнят, після армії всіх і поженила — сама підбирала їм наречених. "Бо вони ж у мене всі у тата вдалися: як не піднесеш до рота — весь день голодні ходитимуть!" А коли сини надумалися й відділятися, далеко й не одпустила: будуйтеся поряд. І живуть усі сини за три кроки од Ганни, вуса уже позаводили, а як що. так і до матері.