Не знала й сама. Знала тільки одне: коли б оце хтось сказав їй, що поверне прожиті роки назад, щоб знов усе почати спочатку, вона не погодилася б. Що б там не було, як не доводилось іноді важко, і незатишно, й голодно, й холодно... що б не чекало її попереду... вона нізащо не хотіла б повернутися до свого лихого заміжжя... до хутора... до Оксена...
Нізащо!
Тим більше не погодилася б, що життя починає поглядати прихильним оком і на неї. Може, не так уже й прихильно, але без отієї потайної підозри та настороженості, що доводили до відчаю.
Не раз і не два просиналася колись серед ночі од власного стогону: снилося, що її виганяють з роботи. Як дочку попа, жінку куркуля. Що оті суворі інспекції, які наїжджали з району, врешті вирішили закрити перед нею шкільні двері.
Що вона робитиме? Куди подасться з дітьми?
І така безвихідь іноді огортала Тетяну, такий чорний відчай, що вона не могла влежати в ліжкові: зводилася, йшла надвір і там уже давала волю сльозам. Заходила тільки подалі, аж за крайні хати, у поле, щоб ніхто не почув, брела по стерні, по ріллі, вже й сама не усвідомлюючи, що вона робить, і кричала. І степ, здавалося, німів од того плачу...
Нічого не могла поробити з собою. Може, тому, що її вкінець підкосила мамина смерть.
Мама помирала довго і важко: од раку. Лежала розбухла, набрякла, без кінця скаржилась:
— Ой, доню, пече!
Коли ж трохи легшало, просила Тетяну:
— Моли, дочко, Бога, щоб прибрав мене швидше до себе... Тетяна молилася, гаряче й щиро. Коли б навіть до цього
не вірила — молилася б все одно, аби лишень врятувати, позбавити маму од мук. Тричі на тиждень провідувала маму.
Збиралася поспіхом одразу ж після уроків, показувала старшому, Андрійкові, де що стоїть, просила ще Данилівну приглянути за дітьми, і йшла у Хоролівку Коли пощастить — хтось підвезе, а частіше на двох на своїх: двадцять кілометрів туди, двадцять назад, Вже на порозі, у дверях, бив її в серце материн наболілий ГОЛОС:
— Ой, доню, пече!
Наче мама вже й розучилася вимовляти інші слова.
Яка не була втомлена — не дозволяла собі й присісти. Треба ж і прибрати, і наготувати їсти, і попрати білизну, бо мама все скаржиться, що липне до тіла. Не встигне й одіти, а вже й липне. І попросити сусідку, щоб завтра, коли Тетяни не буде, посиділа коло мами.
Мати водила за нею жовтими очима і тихо стогнала. Вона вже не могла навіть дихнути без стогону, стогнала навіть вві сні, і той стогін переслідував Тетяну, коли вона його вже й не могла чути,— по дорозі назад, у Тарасівку, навіть на уроках, у школі.
Затримувалася коло матері до третьої ночі. Трохи здрімне — і в дорогу.
— Ти вже, дочко, ідеш?
— Треба йти, мамо,— намагалася бути якомога веселішою — Після завтрього знову прийду.
— Якби ж не так, доню, далеко!
Назад уже ніхто не підвозив. Кому б це стукнуло в голову виїжджати серед ночі! Ніде ані зблимне. І Тетяна одна — сама на весь світ. Іноді світить місяць, іноді все тоне у мороці, і Тетяна не знає, коли їй страшніше: чи коли вона нічого не бачить, чи коли видно її. І вже не йде — біжить, і молить далекого Бога: "Ти ж не даси загинути: у мене ж сини!"
Три місяці промучилася мама. Три місяці бігала до неї Тетяна. Втомлювалась, аж темніло в очах, і була рада тій втомі.
В грудні мама померла.
Ховала її Тетяна сама: старша сестра, Ліда, не "приїхала — у неї захворіла дочка; Федір теж саме лежав у лікарні. Прислав телеграму, а згодом написав і листа: кликав Тетяну до себе. Житимуть разом, а роботу знайдуть, без роботи не сидітиме. Обіцяв навіть гроші вислати на дорогу, як сестра надумається.
Тетяна спершу була загорілася їхати. Так їй набридла самотність, так хотілося бути поряд з близькою людиною, якій і звіритись, .з якою й порадитись, на яку й обпертися в тяжку хвилину. Почала вже й листа: чекай, брате, у гості,— почала, та й не закінчила.
Що їй завадило тоді дописати листа? Що стало на дорозі до брата?
Страх перед невідомим? Тут вона мала роботу, тут її знали, і якщо із нею, не доведи Господи, щось трапиться, то знайдуться люди, які її підтримають. Як підтримали отоді, коли вона пішла од Івасют. А там? Ану ж що станеться з братом — куди тоді їй діватися?..
До того ж два хлопці. То куди вона поїде?
Тетяна давно уже примирилася з думкою, що їй од життя ждати нічого. Жила заради синів. Вона нещаслива, хай хоч діти будуть щасливі. Заради них оформила розлучення з Оксеном, а потім оббивала поріг районного суду, щоб замінити прізвище старшому. Могла б — відмовилася б і од власного прізвища. Щоб жодна пляма не лежала на дітях, не попсувала їм майбутнього. Скільки вона пережила, коли Андрійко надумався поступати до комсомолу! Скільки перетрусилася: ану ж не приймуть, тоді можуть виключити і з середньої школи. Не раз питалася в сина: може, не треба? Може, краще почекати, поки закінчиш школу та вступиш до інституту?
— Треба! — відповідав коротко син. І затята, Івасютівська зморщечка розсікала гладеньке поки що чоло.
Йому теж, певно, було нелегко. Якось Тетяна спитала, чому не запросить у Тарасівку друзів. Адже є в нього товариші?
— Є.
— Так привези їх в суботу! А в неділю поїдете разом у Хоролівку.
їй дуже хотілося познайомитися із Андрійковими друзями. Приготувала б, що змогла б найсмачнішого. До того ж син якось проговорився, що товариш запрошував його у гості до себе, але він відмовився. "Відмовився? Чому?" — "Він же не буває у нас. Так чого я до нього піду!"
— Запросиш, Андрійку? — допитувалась у сина.
— Ні.
— Чому?
Син довго не хотів відповідати. Врешті не витримав,
ВИГуКНуВ:
— А як узнають, що мій батько — куркуль?! Скрививсь, мов од болю. Тетяна ж довго ходила сама не
своя. Відчувала вину перед сином, краялась серцем, що Андрійко, поки й житиме, буде з-за неї нещасний.
"Знав би ти, сину, як мене видавали заміж!.."
Може, ота розмова з матір'ю і спонукала Андрійка подати заяву до комсомолу. А може, ота дівчина, фото якої Тетяна випадково знайшла у підручникові? "Андрійкові од Наді",— прочитала на звороті Тетяна. Було у ній щось по-хлоп'ячому зухвале, незалежне і горде,— чи то в поставі голови, чи в короткій модній зачісці, чи в обрисі рішучого рота. Таня вивчала те фото довго й уважно, схвильована, засмучена і водночас горда за сина: дівчина була дуже красива. Помітила навіть приколотий до блузки комсомольський значок...