І дочкою, Наталкою, не нахвалиться. Вся у матір: все в її руках гак і горить. Чи удома, чи у колгоспі — кругом командир! Оце недавно Мефодій віз гній на її поле, а скинув на своєму городі. Ну, скинув, то й скинув, інший не став би й заводитись — ворога зайвого наживати. Наталка ж, бісова дівка, що зробила? Узяла дві підводи, посадила дівчат — та й у двір до Мефодія. Вигребла не тільки отой, що з колгоспу вкрав, а й з-під корови. Кинувся був Мефодій із кулаками, так Наталка його навильником як оперезала — ходить тепер закарлюкою...
— Отака бісова дівка! Цій не плюнеш у кашу! — І одразу ж, без всякого переходу: — Так ви, Олексіївно, купуйте й не думайте. Як зберетесь із грошенятами, так удвох і змотаємось. Таку лялю приведемо — усе село завидки їстимуть!
Тетяну вже і вмовляти не треба: день і ніч корова перед очима стоїть. Уявляла, як стрічатиме щовечора з паші, як бігтиме нетерпляче корова до сараю, де на неї вже чекатиме заздалегідь наготовлене пійло, як пахнутиме од неї молоком і таким чимсь милим, спокійним, домашнім, що аж за серце братиме! Стрічатиме її Тетяна з чистою дійницею, з теплою водою: обмивати дійки, і корова повертатиме до неї лагідну голову, дихатиме вдячно в обличчя.
То ж Тетяна хоч сьогодні готова в Хоролівку, зупинка лише за грішми.
Почала усвідомлювати, що скільки н~ пнутиметься, як не буде економити, а потрібної суми не збере, поки й житиме. Цс ж легко сказати: сімсот-вісімсот карбованців, якщо хочеш купити не козу, а корову!
Покрутилась, покрутилась Тетяна, та й загітувала іще двох учительок приставати до гурту.
Учительки з того ж обділеного племені, що й Тетяна: обидві без чоловіків. Багато тоді їх було: діти є. а чоловіка немає. Той помер, той не повернувся з громадянської, а той сам подівся невідомо й де, тож і доводиться жінці крутитися за обох. Ці теж із дітьми: в однієї дочка, трохи старша од Івася, а в другої — хлопчик і дівчинка, ще і в школу не ходять,— молока тільки дай. То оту, що з двома дітьми, і вмовляти не довелося, а з другою попоморочилась. У місті виросла, на селі півроку всього, то їй що корова, що жирафа — однаково. Найбільше боялась, що корова буде з рогами і, не доведи Господи, на оті роги її дитину піддіне.
— Вам не треба буде до корови й підходити, Зінаїдо Микитівно! — вмовляла Тетяна.— Я сама коло неї поратимусь. А вам готове молоко приносити му.
Погодилась врешті. Найбільше вплинуло те, що свіже молоко для її Лароньки буде краще од будь-яких ліків.
— Побачите, як ваша дитина поправиться! — обіцяла весело Тетяна.— І не впізнаєте!
Обидві учительки пообіцяли дати по двісті п'ятдесят карбованців. Решту — Тетяна.
Покладала основні надії на чергового Мартина. Дістала чувал ячної дерті та з центнер кукурудзи власної, запарювала такі відрища, що ледь піднімала. Мартин, спасибі йому, все поїдав, пухнув прямо на очах. І коли настала пора колоти — ледь виволокли із сажа. Тетяна забилася аж у хату, щоб не чути Мартинового передсмертного вереску,— на руках же рік тому принесла! — а німий ще раз допитувався на мигах: смалити паяльною лампою чи здирати шкуру? Здирати! Ходила ж комісія з сільради, брала на облік свиней, щоб хто не здумав ухилитися од здачі шкури державі, то нащо їй зайва неприємність?
А згодом розкаювалась: повезла в Хоролівку сало, та майже все й назад привезла. М'ясо одразу ж розпродала, а в сало потикають-потикають пальцем: "Якби ж із шкуркою!" — та й мимо проходять. Дивиться Тетяна, а сусід, що праворуч, продає сало з шкуркою, і ліворуч — так само, і навпроти... Та не бояться ж нічого! Один поперед одного заманюють покупців:
— Дамочко, беріть у мене! Соломкою смалене — не паяльною лампою!.. Ось понюхайте, дамочко!..
Нюхають, кажуть зважити кілограм, а то й більше. Тетяні ж хоч плач. Та гризи собі лікті, що не послухалась німого.
Повернулася додому, склала сало у діжку — хоч самі будуть їсти. Порахувала гроші, що вторгувала за м'ясо: мало. І половини не вистача до тієї суми, що її мала докласти Тетяна.
Що ж його робити? Позичити у когось із колег? Навряд чи удасться. Живуть же од зарплати до зарплати, а лишиться зайва десятка — сто дірок одразу на неї! Хіба що в Колядків? Ні, таку суму не позичать нізащо!..
Виручила, сама того не відаючи, Зінаїда Микитівна: сказала, що роздумала.
Так і лишилася без корови Тетяна.
ДИВЛЯЧИСЬ на зажурену матір, сини бралися її утішати. Андрійко, який на молоці й виріс, казав, що йому того молока хай хоч і довіку не буде. Аби було сало. оте. що мама не спродала.
— Правда ж Івасю?
~ Правда,— підтримував менший брат старшого і вже од себе додавав, що він молока терпіти не може: пив лише тому, що мама наказувала.
— Утішники ви мої! — розсміялася крізь сльози Тетяна. І, щоб хоч чимось віддячити синам, дістала картоплі, нарізала повну сковороду сала. За підсмаженою картоплею Андрійко сказав, що хай мама не журиться: він надумався розводити кролів. Вже домовився з Володькою, той пообіцяв дати на весну кроля і крольчиху, як розплодяться — щодня буде м'ясо. А шкурки здаватимуть.
— А чим же ви їх годуватимете? — всміхалася Тетяна.
— А травою! Рватимеш, Івасю?
— Умгу...
Сини у той вечір були дружні як ніколи.
Андрійко і справді приніс весною двох кролів: у того слово не розходилось з ділом. Змайстрував клітку, ганяв щодня брата, щоб помагав рвати бадилля. Не раз і не два заставала Тетяна обох червоних, мов щойно вилізли з печі. У Івася ще й сльози на очах тремтіли.
— Знову билися?.. Викину ваших кролів, щоб і духу їх не було!
Та викидати не довелося: подушив сусідський собака.
Кілька днів сини ходили як у воду опущені. Хотіли навіть подавати у суд на сусіда, та Тетяна пригрозила, що хай лише спробують; не вистачало їй ще сварки з сусідами. То Андрійко взяв сокиру і порубав клітку: якщо так, то й заводити більше не буде!
— То у вас хазяїн росте,— казали про Андрійка жінки.— Хазяїном буде.
Тетяна й сама бачила, що хазяїном: Івасютина кров. І дров матері нарубає — не треба й загадувати, і по воду залюбки сходить, та не до ближнього колодязя, а обов'язково до отого, що аж біля школи,— там вода набагато смачніша. Збирається, бувало, Тетяна в Хоролівку (мама тоді ще жила), наказує старшому: