Біль і гнів

Сторінка 108 з 310

Дімаров Анатолій

Під'їхавши до свого двору, Іван скочив з воза, ще раз нагадав Приходькові:

— Завтра в обід щоб зібрали народ.— А комірникові: — А ти щоб зранку навідався: пройдемося по дворах.— На Курочку глянув: — І ти зранку зайди — буде й для тебе робота,— аж тоді зайшов непоквапно у двір.

Перше, що впало у вічі,— гора свіжонарубаних дров,— трьом добрим дядькам з ранку до вечора махати сокирами. Тут же стирчала в колоді й сокира. Придивився Іван — не сокира, а сокирище! Голови волам рубати такою сокирою! Хотів висмикнути, щоб розгледіти краще, та сокири й не поворухнув. Ухопився обома руками, напружився, смикнув.— "Ведмідь з нею грався, чи що?" — Все ще дивуючись, звідки взялися несподівані оці дроворуби, пішов до хати, простягнув був руку до клямки. І тут наче що в груди штовхнуло Івана: наглянь у вікно! Тихенько спустився з ґанку, по-котячому підкрався до вікна, зіп'явся навшпиньки. Вікно світило, безсоромно й оголено, не прикрите навіть фіранкою, і перше, що побачив Іван — свою милу дружиноньку.

Сиділа лицем до вікна. Сперлася оголеними руками на стіл, а повні груди аж рвалися з тісної кофтини, а на обличчі іуляла хтива посмішечка, що її так ненавидів Іван: вона завжди отак посміхалася, коли помічала чоловічі зацікавлені погляди. Це вже в неї стало рефлексом, чи що. Як не казився Іван — не помагало нічого. Тож Ольга сиділа й усміхалася, і очі її були аж затуманені, і дивилася тими очиськами відьомськими не на Йвана — свого чоловіка, а на якогось парубка, який теж сидів за столом, спиною до вікна, трохи збоку, так, що видно пів-обличчя. Ще побачив Іван почату пляшку з горілкою і картоплю в тарілці: не полінилася, бач, зварити й картоплі! — чомусь та картопля найбільше розлютила Івана. "Курва! Сучка безхвоста!" — і затупотів на ґанок, шарпонув на себе двері. Та Ольга не тільки запросила гостя до хати, а й не забула двері зачинити на засув. Іван, уже не володіючи собою, замолотив кулаком у дубові дошки.

— Ти вже й приїхав?

Ольга всміхалася так, наче Іван не гамселив щойно кулаками, а постукав, любовно і ніжно. Встигла навіть накинути хустку на плечі, куталася в неї, наче з морозу. Іван обпік її поглядом, відштовхнув, ускочив до хати.

Парубок чи дядько все ще сидів за столом над мискою й чаркою. Побачивши Йвана, який чортом ускочив до хати, одклав надкушену картоплину, непоспіхом витер губатого рота. Всі його рухи були якісь уповільнені, так, наче він увесь час трохи дрімав, а від його постаті, від широких, у два обхвати плечей так і віяло ведмежою добродушною силою.

— Хто такий? — гаркнув до нього Іван.

— Я? —г— по-дурному перепитав чоловік.

— Ти! Ти!.. Як сюди втрапив?

Чоловік аж мовби задумався, мовби й сам здивувався,— а й справді, як він тут опинився? Повів волячими очима по хаті, потім подивився на Йвана, точніше — не на Йвана, а поза нього, і там таки щось побачив, бо сонне обличчя його враз

СТрІПОНуЛОСЯ:

— Та он вони попросили!

Іван оглянувся, хоч міг і не оглядатися: знав, що побачить дружину. Ольга стояла, спершись на одвірок, і на обличчі її все так же блукала загадкова посмішка. їй, здається, аж приємно було бачити, як казиться чоловік. Іван одвернувся, і тут погляд його зачепився за двері другої кімнати: там було темно. Обпалений підозрою, скочив туди, глянув на ліжко, воно біліло непом'ятими подушками. На серці трохи полегшало.

Повернувся у першу кімнату, уникаючи сердитим поглядом дружини, що, здавалося, вже відверто насміхалася з нього, знову присікався до чоловіка, який все ще сидів за столом:

— Хто такий? Чого приперся?

— Та Пекельний Корній я,— почав пояснювати чоловік, ворушачи спроквола губами.— Ружжо он приніс...

— Яке ще ружжо?!

Та ондечки. Сказано ж було, щоб здавати... А вони й кажуть,— показав здоровенною рукою на Ольгу,— щоб я їм дров урубав. То я і врубав. Мені, той,— не жалько...

Іван підійшов до рушниці, що стояла в кутку біля дверей, дістаючи гарматними дулами замало не стелі. Одірвав од підлоги — півпуда, не менше,— з^вів величезні курки.

— Воно ж тіки заряджене,— пролунав сонний голос Корнія.

— Дурень! — уже спокійніше мовив Іван: гнів поволі згасав.— Хто ж носить заряджене? — Опустив обережно курки, аж пальці затерпли, з натугою переломив рушницю: сталь хруснула так, мов не рушницю — собі коліно зламав,— витягнув товсті потріскані гільзи. Ну й ну!..— Звідкіля вона в тебе?

— Та сторожем був,— спроквола Корній.

— Сторожем? — Іван глянув на Ольгу, яка все ще підпирала одвірок, і якась думка промайнула йому в очах, відсвітила миттєво мстивим усміхом. Той усміх не минув, однак, Ольжиної уваги, на обличчі її відбився неспокій, посмішечка не те що зникла зовсім, а якось зблякла, вона аж ворухнула вустами, мов хотіла щось сказати Іванові, але він одвернувся од неї.— Сторожем,— повторив Іван і простягнув рушницю Пекельному— То й бути тобі сторожем! Забирай свою люшню і гайда на тік!

— Так там же нічого немає.

— Немає, то буде! Щоб з цієї ночі на току тебе тільки й бачили! І гляди мені: застукаю вночі в селі — з живого шкуру спущу! Зрозумів?

— Та зрозумів,— відповів неохоче Пекельний. Взяв рушницю, 1 вона одразу мовби поменшала в його ведмежих ручищах.— То хоть за кожухом мона сходити?

— Сходи,— подобрішав Іван. Провів гостя непрошеного з хати, хотів і з двору провести, але Корній раптом повернув до сараю.

— Ти куди?

Корній мовби й не чув. Підійшов до колоди, висмикнув легко сокиру. "Дав же Бог дурневі силу!" — подумав заздрісно Іван, одступаючи на всяк випадок од Корнія подалі: хто його зна, що збреде в оту голову! Намацав кобуру, сказав якомога строгіше:

— Щоб одна нога була дома, а друга на току! Чуєш?

— Та чую. Не глухий...

"Отак, люба жінонько! — повертаючись до хати, мстиво думав Іван.— Одного, другого провчу, щоб інші й мого духу боялися!"

Ольга сиділа за столом. Посмішка зникла з обличчя, воно було зараз печальне і чисте, як Божої Матері, а за світлим гладеньким чолом, здавалося, не могло бути й місця гріховним думкам. Тим більше випирало з тісної кофтини її грішне тіло,— воно аж ячало за грубими чоловічими ластощами, в ньому було щось темне й нечисте. Іванові знову аж ударило в голову, коли подумав, що вона, отака, сиділа щойно перед чужим чоловіком: повалити б на підлогу і — чоботом! Чоботом! Та вже знав, що буде ще гірше: поб'є, а потім сам же й катуватиметься. Одвів очі, сказав роздратовано: