Іван не зупиняв коней — мчав прямо на чоловіка, наче збирався розтоптати його, і в комірника вже зблідло обличчя, а Приходько аж подався наперед. Та ось Івасюта враз відкинувся назад, натягуючи віжки щосили, і коні, високо задираючи голови, зупинилися.
Важко колихались їхні запалі боки. Іван теж важко дихав, з його очей поволі спливала каламуть. Кинув віжки й батіг, тремтячими руками поправив картуз, пістолетну кобуру й тоді визвірився на чоловіка, що підходив до воза:
— Тобі що — жити набридло?
Той скинув шапку, сяйнув наголо обстриженою головою, на маленькому гостроносому личку забігали круглі цікаві очиці. Вклонився, веселенько сказав:
— Доброго здоровлячка вам! *
Був він неймовірно брудний: і куфайка, й штани аж лисніли од бруду, а на ногах, з розтоптаних калош, вибивалося подерте ганчір'я.
— Хто такий? — не відповідаючи на привітання, запитав суворо Іван.
— З тюрми я. Заключонний,— охоче пояснив чоловік.— Та он вони мене знають! — І маленьке обличчя його засвітилося радісно.— Васильовичу, доброго здоровлячка вам!
— Приходько відповів без особливої радості: упізнав Мефодія Курочку. Його недавно віз селом Твердохліб, а він кричав, що страждає за правду.
— Документ який маєш? — запитав тим часом Іван.
— Є, аякжечки. Осьо-сьо! — метушливо поліз за пазуху Курочка. Вийняв такого ж брудного вузлика, розв'язав, дістав несподівано чистий папір.— Визволителі-німці й дали, легенько їм тикнеться!
Іван мовчки узяв довідку. Папір був добрячий, цупкий, білий, аж синюватий. Одразу видно німецький! Іван поштиво його розгорнув: і штамп, і печатка — все як положено. Таки й справді з тюрми — німці брехати не будуть!
— Сідай, підвеземо! — подобрішав Іван.
— От спасибі вам, звиняйте, не знаю, як вас і звати! — зовсім уже засяяв Курочка, видираючись притьмом на воза.— Я й місця багатенько не займу. Отут я, скраєчку! — І справді, гніздився на краю, поки Приходько не сказав з досадою: "Та сідай уже по-людськи, бо ще випадеш!" — аж тоді насмілився залізти глибше на воза. А разом із ним наче висадили на віз і невидиму посудину, повну лайна.
— Та й несе ж, чоловіче, од тебе! — поморщився бридливо Васильович.
— Несе, аякжечки, несе! — весело погодився Курочка.— Місяць, вважайте, з парашею спав у обнімочку.
— Замість жінки, чи що? — вискалив зуби Іван, а Васильович, намагаючись триматися подалі од Курочки, бридливо спитав:
— Місця тобі іншого не було?
— А не було! Гарні місця блатні похапали, а таких, як я,— до параші. Лежи і не рипайся. Бо як що, то й обс...руть.
— За що ж тебе посадили? — цікавився Йван: він знову нокнув на коней, але вже не гнав їх — пустив ступою.
— За супротив большевикам,— відповів якось завчено Курочка: він умостився нарешті, і гостроносе обличчя його блаженно мружилось. "Мало ж тобі, чоловіче, потрібно! — косився на нього глузливо Васильович.— Курочка — воно і є Курочка!" А той покліпав, покліпав повіками і вже почав був куняти, як Іван його знову спитав:
— За який супротив?
— А я двічі за Совітів сидів! — відповів охоче Курочка: обличчя його знову засяяло, наче оте подвійне ув'язнення було бозна й якою радісною подією в його житті.— Перший раз ще в тридцять шостому, коли трактора їм розорив...
— Трактора?
— Еге ж, трактора, ось хай і вони скажуть, якщо я брешу... Що натерпівся, настраждавсь од гепевушників — страшно й згадувати!
— Того тебе так швидко, небораку, і випустили! — не витримав знову І Іриходька Куроччина балаканина щораз більше його дратувала, він уже жалкував, що Івасюта зупинив коней,— хай би стерво йшло собі пішки!
— Як — швидко?! — заперечив Курочка.— Три місяці просидів! А випустили, бо не доказали нічого. Вони мені — так, а я їм — отак!.. Билися, билися та й витурили в шию...
— А дього разу за віщо?..
— Цього разу мене уже Твердохліб запроторив... Не знали такого?
— Знав,— відповів коротко Йван, і колючі, злі вогники спалахнули на мить у очах. Щось пригадав, усміхнувся: — Колись дрючком його пригостив, жаль, що не на смерть.
Зачувши про дрючок, Курочка так і вп'явся в Івасюту очицями:
— То ви, знацця, наш? А я дивлюся — щось ніби знайоме! — Однак, хто такий Іван, не сказав: поки той сам назоветься.
— Так за що ж тебе все-таки посадили?
— За німецьку агітацію. Я, бачте, казав, що большевики не втримаються. А люди наші які: почули та Твердохлібові. Той мене і спровадив: "Приймайте німецького агента! Сам би,— каже,— по дорозі пристрелив, та кулі на справжніх фашистів тримаю". Якби не визволителі-німці — лежав би вже в земельці!
— Знаєш, хто на тебе доніс Твердохлібові?
Приходько насторожено, а комірник зацікавлено подивилися водночас на Курочку. Той же поблимав, поблимав очицями, відповів обережненько:
— Звідки ж мені знати? Село велике, чуло багато — піди, докопайся...
Курочка ще щось говорив — Приходько більше його і не слухав. Починалися тарасівські лани, і він сумно дивився на жовті стерні, на стоги і полукіпки, що стирчали в полі, так мовби людям уже й діла до них не було: погниють під дощами, попріють під снігом чи потраплять у руки чужинцям. А онде й снопи, що їх не встигли знести у копи: лежать, наче трупи, стікають зерном Васильовичу аж долоні защеміли: зіскочити, позносити, скласти,— хліб же, хліб пропадає! І він одвернувся, щоб не бачити тієї нестерпної для його серця картини. Задумався важко: що воно буде? Що їх усіх чекає?
Івасюті теж запали до ока оті снопи, бо мовив презирливо: "Хаз-зяїни!" — і, обернувшись до І Іриходька, додав:
— Завтра ж скликайте сходку: щоб за тиждень весь хліб у стоги! Німці побачать, то й голови нам познімають!
— А познімають! — підпрягся Курочка, хоч його й не питали.— Німці, вони той...— Ґ: покрутив головою, ще й прицмокнув язиком.
— Як ви скажете, так воно й буде...— додав комірник. Васильович неприязно подивився в його бік, Івасюта ж
скомандував:
— Ану сідай, правуй далі! — Починалась Тарасівка, і він не хотів, щоб його побачили з батогом у руках. Поправив кобуру, розправив складки під ремнем, випростався, непідступно й строго: начальник поліції їде, не хто-небудь, хоч їх усіх навряд чи й можна було роздивитися як слід: перші сутінки лягали на землю, огортали село.