Біль і гнів

Сторінка 109 з 310

Дімаров Анатолій

— Ти хоча б одіж людську зодягнула! Ось візьму й попалю все к бісовій матері! — хоч знав — не зробить і цього: не підніметься рука нищити добро, яке б воно гидке йому не було. Ольга на чоловікову погрозу тільки здвигнула зневажливо плечем.

Іван понипав, понипав з кутка в куток, глянув раз-удруге на стіл, де в мисці холонула картопля, а в пляшці та чарці стояла горілка: Корній так і не випив другої чарки. До столу не сів, хоч дуже хотілося їсти: вранці як поснідав, то більше нічого й не їв. Просити ж у дружини не хотілося, ще сердився на неї. Скинувши ремінь, Іван демонстративно пішов до другої кімнати. Роззувся, роздягнувся, ліг у постіль, довго й сердито рипів ліжком. І ще довше не міг на голодний шлунок заснути. Прислухавсь мимоволі, що там робить Олька, але в тій кімнаті мов вимерло, і застигло лежала світла доріжка, що прослалася од дверей.

Ольга довго не йшла. Іван уже задрімав, коли вона врешті з'явилася: лягла на краєчку, до нього спиною. Напівсонний, Іван поклав на плече їй руку — Ольга різко її відкинула, ще далі одсунувшись, і Йван, прочунявшись, ураз пригадав і Корнія, і те, як Ольга сиділа за столом, коли він вирядив Пекельного з хати. Буде тепер кілька днів дутись на нього, не розмовлятиме — і йому світ білий буде немилий. "Ех, життя собаче!" — засопів і посунувся з ліжка: захотілося покурити. Натягнув штани, взув чоботи, накинув поверх сорочки шкірянку, вийшов надвір.

Холодок одразу ж крижаним струмочком побіг за пазуху — щільніше звів поли шкірянки, втягнув у себе дим, і йому враз мов стало тепліше. Ніч нависала над ним, спокійна і тиха, небо переливалося чистими зорями. Іван уперше подумав, що він давно вже не чув оцієї первозданної тиші: там, на Донбасі, весь час гупало, стогнало, лящало залізо, а зірки в небі меркли од приземних вогнів. Тут же ніде не шелесне. Аж не вірилося, що десь гримить війна, полум'яніють заграви. Село лежало мирне і тихе, війна мов пронеслася над ним, не лишивши сліду.

Докуривши цигарку, пішов^о хати.

У ніс із порога ударило картопляним застояним духом. Іван тихцем прокрався до столу, намацав миску, став одну за одною тягати холодні слизькі картоплини. Заморивши черв'яка, поліз через Ольку в ліжко...

Повернувшись додому, Васильович теж довго не лягав спати. Не встиг повечеряти, як тут сусіди: Глекуха Дмитро і Заволока Павло. Глекуха мов іще більше заріс чорною щетиною — тільки очі поблискували з тієї неймовірної зарості, Заволока ж сяяв чисто поголеним круглим обличчям: ані зморщечки на тому лиці, хоч чоловікові вже за п'ятдесят! І що б з ним не скоїлося — усе всміхається.

Посідали на лаві — ближче до дверей, чекаючи, поки господар повечеряє. Мовчки лаштували цигарки, мовчки закурювали. Данилівна, аби це було раніше, нізащо не стерпіла б: вирядила б дорогих гостей надвір, бо страх не любила тютюнового духу, нині ж тільки сиділа й зітхала, на чоловіка насупленого крадькома поглядаючи. Поруч з нею сиділа й Тетяна — принишкла, повна чекання тривожного: прокотилася чутка, що всіх учителів забиратимуть до Німеччини. Тетяна вже встигла й до Зінаїди Кіндратівни збігати, і пожуритися разом з нею, й наплакатись. "Ви ж, як мене заберуть, догляньте за ним!" — просила Данилівну. А оце, відколи приїхав Васильович, місця собі не знаходила. І вже їй здавалося — Васильович навмисне одмовчується: не хоче її убивати одразу.

Повечерявши, "староста" вийшов з-за столу, підсів до дядьків Закурив, спитав трохи з докором:

— Що, мужики, дожилися до нового порядку?

Ті й дух затаїли. Васильович же затягнувся кілька разів та й пригасив обережно цигарку. Сховав до кисета, важко зітхнув:

— Отак-то воно.

Став розповідати, що чув і що бачив сьогодні в Хоролівці. Знав же, за чим прийшли сусіди до хати! Знав і те, що кожне слово його буде передане далі, тому й говорив обережно, з оглядкою: якщо є ще смалець у голові — самі здогадаєтесь, що і до чого. Слухаючи Васильовича, Глекуха насував брови аж на очі. Заволока ж продовжував усміхатися, наче бозна-які приємні новини розповідав господар.

— Та-ак, заллють, знацця, сала за шкуру,— озвався Глекуха.

— А чого ж вони прийшли — христосуватись?

— Не чули, як із земелькою?

Щодо землі, дядьки, сказано так: на землі робитимемо, як досі робили, а що вродить, те вже німець ділитиме. Що собі забере, що на посів, а що, може, її нам...

— Це що ж: знову колгосп?

— Не колгосп — земельна громада.

— Еге ж: той же кожух, тільки шерстю нївиворіт. Щоб легше скубти було...

Сусіди знову потяглися до кисетів. Не видумав би чорт тютюну — що люди й робили б! Покадили-почадили і знову почали обережну розмову:

— Кажуть, що зерно все наказано звезти?

— Яке зерно? — вдав, що не втямив, Васильович.

— Та оте... що роздавали. Я, звісно, не брав, нащо воно мені, а люди ж брали... То кажуть, що списки Івасюта найшов: хто скіки взяв.— І по тому, як насторожено завмерли обоє, догадався Васильович, що й вони не обійшли тієї комори.

— Не знаю,— сказав по паузі.— Тільки навряд. Списки Твердохліб із собою забрав, а ніхто ще не чув, щоб його упіймали. Так що навряд, чи є в Івасюти оті списки...

— А комірник?

— Що ж комірник. Він же всім не одважував. Кого згада, а кого й ні... Тож люди й повинні нести — кому скільки совість підкаже.

Дядьки повеселішали — зрозуміли Васильовича.

— А як там на хронті? Не казали нічого?

— Казали, чого ж...— Васильович одразу ж пригадав білогвардійця і оту указку його, що літала по карті.— Вірити німцям, то їм уже ні з ким і воювати...

— А з ким же вони тоді досі воюють?

— А Бог його зна.

Обоє обережно посміялися. А Васильович пригадав і розповів, що в Королівській школі німці влаштували шпиталь: люди кажуть — щодня свіжих привозять. Тож якщо возять поранених, то таки хтось у них та стріляє!

— А стріляє,— хитнув головою Заволока.— Поранених возять, вбитих у землю закопують.

— Чув я, що в Хоролівці й кладовище є їхнє,— встряв Глекуха.— Не бачили?

Васильович кладовища не бачив. Може, десь і є, тільки йому — ніколи було по місту бродити.

— Воно, звісно, ніколи,— погодився Глекуха.— Тільки, кажуть, хрестів там, як лісу. І на кожному — шапка залізна. На голові як носив, то й на хрест нап'яли.