І тоді колихнулася на сцені завіса, і все тим же гусячим ланцюжком вийшло ще кілька німців.
Попереду — опасистий німець, з помітним під новеньким мундиром черевцем. Підійшов до столу, повернувся до зали, підняв догори праву руку, і тоді фашисти, які сиділи попереду, теж посхоплювались і, задираючи руки до нього, закричали: "Зіг хайль!" А слідом за німцями підхопилися й начальники поліції, старости, не знаючи, що їм робити: кричати й собі чи мовчати. Комендант (а це був комендант, багато його впізнали одразу) поблажливо махнув рукою, і перекладач, який стояв коло нього, витлумачив той жест: — Прошу, панове, сідати!
По залі прокотився стукіт стільців. Васильович, який не встиг захопити місця у задніх рядах, роздивлявся німців, що посідали за столом. Дивився й Івасюта, тільки не на всіх німаків, а на одного, котрий був на когось дуже схожий. Іванові здавалось, ніби він колись зустрічався з ним.
Тим часом розпочалася нарада.
Дивна й незвична була ця нарада. Скоріше — не нарада, а інструктаж, своєрідне натаскування "активу" — що кожен має робити і що робити не повинен.
Першим промовляв комендант. Начальникам поліції та старостам, які ще не звикли до чужої мови, ввесь час здавалося, що комендант не говорить, а лається.
Комендант говорив, а перекладач переказував, що начальникам поліції й старостам насамперед треба взяти на облік усіх комуністів, комсомольців і командирів Червоної Армії. Всі вони без винятку мають явитися до району, а хто не явиться, того чекатиме якнайсуворіше покарання. Суворо каратимуться й ті, хто спробує комуністів переховувати або не повідомить про них завчасно органам німецької влади.
Потім комендант додав — віднині на всьому терені Королівського району вводиться комендантська година.
Після коменданта заговорив ляндсвірт — перекладач од себе додав, хто такий ляндсвірт: ніби начальник райземвідділу. Пани старости протягом двох тижнів повинні переписати худобу, птицю, попередивши суворо населення, що без дозволу німецької влади не можна нічого ні різати, ні продавати. Окрім цього, в найближчий час усі без винятку двори повинні бути оподатковані. Тут ляндсвірт узяв якийсь папірець і став вичитувати з нього розмір податків — скільки м'яса, молока і яєць стягатиметься з кожного двору. А Васильович похмуро подумав, що ці німці навіть не рівня отим, з часів громадянської: ті брали, а ці до кісток обдеруть! 900 літрів молока! Це як на благеньку корівку — все однеси, ще й у сусіда позич! А 120 крашанок од кожної курки! Вони що, самі їх топтатимуть? І гусей, бач, і качок не забули. Оце тобі й новий порядок — будь він неладен!
Ляндсвірт ' же тим часом перейшов ДО ІНШОГО: німці розпускати колгоспи та наділяти землею селян не будуть. Колгоспи ж тепер іменуватимуть земельними громадами. Це мало втішало "актив". Дехто ж уже й,на земельку оком накинув — на отой он клин, що якраз од дороги, де вже як родить, то родить, а виходило, що всі оті сподівання — собаці під хвіст!
Васильовичу ж байдуже, найменше він думав про землю, тому продовжував уважно слухати ляндсвірта, який саме оголошував наказ рейхсміністра Розенберга. Згідно з тим наказом, усі жителі віком од 14 років аж до 60-ти підлягатимуть примусовій трудовій повинності. Ті ж, хто ухилятиметься од щоденної праці в громадах, будуть засуджуватися до каторжних робіт, а в особливо важких випадках — до смертної кари.
Після ляндсвірта перекладач запитав, кому що неясно. "Актив" довго відмовчувався, стривожено перешіптуючись. Врешті над задніми рядами піднялася несміливо рука. Перекладач кивнув. Поволеньки звівся чолов'яга й спитав, чи будуть які пільги для поліції.
— Поліція одержуватиме пайок і зарплату,— відповів комендант.
Оголошено перерву, після якої мала бути лекція.
У довжелезному коридорі од ядучого диму стало сизо. Більшість курила мовчки,— час такий, що й рідному батькові скажи та й оглянься! Ляпнеш що-небудь, а він візьме та й донесе, та ще й од себе додасть — виправдовуйся тоді перед німцями! Васильович поглядав на похмурі, а то й зовсім розгублені обличчя, і якась радість ворушилася в ньому: "А що, вхопили земельки? Заждіть, ще не те буде!" Поглядав крадькома на Івасюту, але в того було таке поважне та незворушне обличчя, що важко й здогадатися, про що зараз думає.
Накурившись, посунули знову до зали.
На сцені вже не було ні столу, ні стільців. Зник і портрет Гітлера. Натомість висіла велика карта Європи та Азії, і майже вся Європа,— і Німеччина, й Франція, і Польща, й Балкани,— була суціль пофарбована такою густою, такою червоною фарбою, що здавалося, мовби на неї хлюпнули свіжою кров'ю. Кривава пляма ота перелилася й через наші кордони, залила майже всю Україну, а на півночі діставала кривавим своїм язиком самої Москви. У Васильовича мимоволі стислося серце. Пильно вдивлявся у карту, намагаючись розібрати інші міста, що їх залило фарбою. Тому й не помітив, як із-за лаштунків на сцену вийшов лектор. Побачив його лишень тоді, коли той став навпроти карти.
— Гаспада!
Васильович аж здригнувся, почувши те слово. Здригнувся і вже пильніше придивився до лектора.
Це був високий підібраний чолов'яга років під шістдесят, з рідким сивим чубом, з сивою щіточкою вусів над безкровними губами. Був у добре наваксованих чоботях, з високими, до колін, халявами, в галіфе й у френчі не німецького крою. Васильович дивився на лектора, що походжав перед картою, і запитував подумки, з якого закордону появився колишній оцей білячок. Бач — гаспадін!.. Яким був, таким і лишився. Мало ми вас рубали, голубчиків...
Лектор став розповідати про становище на фронтах. Мова його лилася рікою, указка так і літала по карті, сягаючи навіть туди, куди ще не сягнула червона фарба. Чим довше слухав Васильович, тим похмурніше, незатишніше ставало на душі. Коли взяти на віру хоч десяту частину того, що молов білогвардієць, і то ставало моторошно. Тим більше, Васильович бачив, як сунули ворожі війська: аж стогнала земля, і кінця-краю не було тій силі.
"Та що ж воно таке?" — розгублено думав Васильович і обертавсь мимоволі до сусідів, але й довкола, здавалося йому, сиділи якісь аж чужі мовби люди: німці не німці, але вже й не свої, хоч і одягнуті в нашу одежу.