Біль і гнів

Сторінка 103 з 310

Дімаров Анатолій

— Треба подумати й нам, кого можна на старосту. Перебрали всіх, хто лишився, на кого можна було б

покластися. І виходило так, що чоловіки мовби й були, а знайти підходящого нетак уже й легко. Той каліка, той мішком із-за рогу прибитий: стане старостою — з дурного розуму старатиметься, аж у людей шкура тріщатиме. Перебирали отак, перебирали, та й скінчилося тим, що поклав Ганжа руку на Приходькове коліно, поклав і сказав:

— Бачиш, як воно випадає: ;хоч круть, хоч верть, а тобі треба ставати.

Почувши оті слова, Приходько аж руками замахав: та не

піде нізащо! і

— Тобі, Миколо, тобі,— лагідно продовжував Ганжа.

— А до стінки ти зі мною ставатимеш? — опиравсь Приходько.— Як наші повернуться?

— Наші повернуться — в обиду тебе не дамо.

— А як не вернуться?

— Вернуться. Мусять вернутись! — відповів Ганжа з притиском, і обличчя його стало затяте.— Не вірю я в те, що ворог наш народ переможе! Мені в це повірити — все одно що померти.

Приходько здогадувався: побував тієї ночі Ганжа не тільки в нього. Бо коли за три дні в село приїхав сам пан комендант, зібрав на сходку людей та спитав, кого хочуть старостою,— кілька чоловік, мовби змовившись, назвали Приходька.

Староста. Він і досі не може звикнути до цього паскудного слова.

Пригадував, як повернувся зі сходки, як сплеснула в долоні Данилівна, коли він, ступивши до хати сказав: "Ну, стара, вітай пана старосту!" Сам же не міг зігнати з обличчя жалісну кривеньку посмішечку: вона наче прилипла до нього, і захочеш — не оддереш. Плакала дружина: "Та що вони, Бога у серці не мали!" — "Комусь же та треба бути",— відповів натомлено Васильович та й сів, як був, у картузі до столу — пригнічений, жалкуючи, що послухався Ганжу. "Йому що? На коня — та й подався, а мені людям в очі дивитися".

Кілька днів не виходив на вулицю. Заходився майструвати нові двері до комори, хоч ті були ще нічого, повисіли б, поки скінчиться війна. Стругав під сараєм дошки з ранку до вечора,— сердито, уперто, аж рубанок свистів. І все йому здавалося, що хтось не зводить з нього пильного ока. Стереже кожен жест, кожен порух, підглядає, єхидно й недобре: все помітити, запам'ятати, приберегти до слушного часу!

Може, тому так непривітно зустрів рідного брата — Івана, коли той поткнувся до нього у двір. Буркнув щось нерозбірливо на добридень, ще лютіше наліг на рубанок. А йшов би ти, брате, подалі од мене! — говорив увесь його вигляд. Тільки ж брата йому чорти накачали: в очі плюнь, скаже — Божа росичка! Скалить дурні зуби, допитується:

— А що це ти, брате, майструєш?

— Хрест! — відповідав сердито Васильович.

— Хрест? — вилупив очі Йван.— То кого ж ти ховати зібрався?

— От зіб'ю...— мовби не чує брата Васильович, тільки шварк рубанком по дошці.— Зіб'ю, ляжу на нього — й розпинайте живцем!

— А цвяхи будуть?

— То вже самі пошукайте! — огризнувся Васильович.

— Та вже Доведеться. Для чого іншого, мо', й не знайшлося, а для такого доброго діла кожен цвяха не пожаліє. Тільки тебе, брате, простим цвяхом не приб'єш.

— Яким же?

— Вухналем треба.

Не витримав — посміхнувся Васильович. І, вже сердитий на себе за отой усміх, спитав:

— Ти язика помантачити чи по ділу?

— По ділу, брате, по ділу: люди цікавляться, як воно буде?

— А я що — бог німецький? Чи комендант?

— Бог не бог, а все ж староста...

Не витримав Васильович — хряснув об землю рубанком:

— А йдіть ви всі к лихій матері — я вас і бачити не хочу! — Крутнувся — подався до хати.

Чекав нетерпляче Ганжу. Чим важче ставало, тим жаданішою для нього була та зустріч. Хай нічого особливого й не скаже: хотілося погомоніти, звірити всі свої сумніви. Прокидався щоночі, прислухався, чи не зашелестить під вікном, чи не постукає.

Та Ганжі не було й не було. Став побоюватись Васильович, що той міг і загинути. Прокотилася ж чутка про якихось партизанів, залишених нашими, котрих усіх до одного мало що не в перший же день схопили фашисти. Кого вбили, кого живцем узяли й погнали на Полтаву. Тож невже серед них міг бути і Ганжа?

Поглядає понуро Васильович на спорожнілі поля: мертво, безлюдно, жовтіють лише стерні та копи, мов окурені. Минулі роки в цей час уже й доорювали — чорніла довкола рілля, а нині хоч покотись — ніде ні душі. Слухав уїдливі репліки Івасюти — одмовчувався.

Нарада старост і начальників поліції відбулася в комендатурі, в колишньому приміщенні виконкому райради. Німецькі вартові, набундючені, строгі, на улесливі посмішки старост навіть не зблимнуть. Тільки одганяли од комендатури підводи: "Век! Век!"

Якась нерозумна конячина, коли її зупинили навпроти високого ґанку, занесла була набік хвоста,— іфашист миттю підбіг, ударив щосили прикладом, ще й замахнувся на завмерлого старосту, який був уже й ноги із воза звісив! — злазити. Німець так люто гаркнув, що староста й ноги задер, повалившись на воза. Іншим часом хтось засміявся б, тепер же, швиденько поставивши підводи, похапцем знімали шапки й картузи і навшпиньки проходили повз вартових.

А були такі, що проходили гордо та незалежно, як Іван он пройшов. Кобуру поправив, картуз — аж на лоб, і — кроком твердим, на вартових навіть не глянувши. Такого й німець — тричі подумає, перш ніж вдарити.

В піджаках і свитках, у кожушках і наквацьованих дьогтем чоботях заходили начальники поліції й старости до колишньої сесійної зали, займали місця. Кожен намагався сісти далі од сцени, заховатися за чужі спини, тож у першу чергу займали задні ряди, а тим, що припізнювались, лишали передні. В залі було душно, від двох кахлевих грубок аж пашіло. Важкий дух дьогтю, самосаду вис над головами. Присутні все частіше витирали змокрілі лоби, поглядали на порожню сцену.

Там, на килимі, стояв застелений червоним оксамитом стіл, а за столом, на білій стіні — великий портрет Гітлера. В коричневій уніформі, з начесаним на лоба чубом, з куценькими вусиками під сердито обвислим носом, Гітлер пильно вдивлявся у залу, і кожному аж не по собі ставало од того підозрілого погляду.

Коли викликані на нараду врешті посідали, до зали один за одним, як добре натреновані гуси, зайшли гітлерівці. Не дивилися ні вправо, ні вліво, а прямо перед собою, наче, крім них, нікого тут і не було. І, пройшовши отак до передніх рядів, разом, як по команді, сіли й застигли. Причаїлася й публіка, що сиділа позаду. А дух отой став мовби ще густішим. Залягла така тиша, що чутно було, як дихав сусід.