— Нікого не застав,— сказав комірник.
Іван постояв, роздумуючи, що його далі робити. Згадав про СПИСОК:
— Що ж, пройдемося селом. Хто тут у нас перший? Непідкований? Ото з нього й почнемо.
Протасія застали в хаті: сидів за сніданком. Жінка, побачивши Івасюту, так і обмерла. Протасій же мов і не бачив нежданих гостей, на Иванове офіційне: "Драстуйте в хату!" — навіть не відповів — продовжував сьорбати юшку. Аж тоді як доїв та облизав неспішно ложку, звів на Івана невеликі, глибоко посаджені очі, неприязно запитав:
— Чого вам?
— Ми до вас, Протасію, от в якій справі..— вирвався наперед комірник, виглядаючи з-за спини Івана.
Та Івасюта одвів його рукою: зажди. І вже строго до Протасія:
— Непідкований, так?
— Хоча б і Непідкований...
— Хліб у коморі брав?
— Який хліб?
— П'ять чувалів пшениці!
— А ви хто такі будете?
— Я начальник поліції! — Івасюта вже починав втрачати терпець, по туго обтягнених вилипях поповзли червоні плями.— От що, дядьку, весь хліб щоб був за дві години в коморі! Ясно?
— А як я не брав?
— Не брав? — зміряв його лихим поглядом Іван.— А як найдемо?
Протасій лише стенув плечима.
— Як же ви, Протасію, не брали, коли я сам вам відважував? — втрутився комірник.— Тож оддайте краще добром, бо час знаєте зараз який...
Протасій бликнув на нього понуро:
— Мо', кому й важили, але не мені. Я їх в очі не бачив, ваших чувалів.
— Так немає, кажеш, пшениці? — запитав уже грізно Івасюта.
— Та кажу ж — немає!
— Ану, показуй комору! Швидше, ну! — і рукою до кобури. Але не така штучка Протасій, щоб його налякати жестом?
Спроквола, мов дратуючи Йвана, надів шапку, мовив до жінки, яка була смикнулася вслід:
— Сиди, чого тобі там... Тоді ступив до сіней.
У коморі зерна не знайшли, хоч Івасюта й обнишпорив усі закутки. Не було нічого й у сараї.
— Ану, показуй горище!
Чувалів не було й на горищі. Лежала тільки кукурудза: золотиста гора качанів. Розлючений Іван підступив впритул до Протасія, схопив його за петельки, трусонув:
— Признавайся, заразо, де сховав хліб! Ну...
Протасій аж посірів з виду, тільки не од страху — од гніву. Ударив Івана по руці, ще й штовхнув його в груди:
— Не лізь! Нема в мене хліба!
— А-а, так! — прохрипів Іван. Підскочив до Протасія, той кулаки йому назустріч наставив, але куди йому було супроти
Інана, який набив руку в численних сутичках. Махнув лівою — Протасій обома руками до неї. а Іван у цей час з усього маху правою, ребром твердої, як залізб, долоні по адамовім яблучку Ї ріп гуло, хряснуло, і Непідковании кулем осів на підлогу. Лежав, болісно гикав, хапав широко розтуленим ротом повітря. Івасюта ж кинув різко:
— Пішли! Хай здихає! — і поліз із горища. На вулиці вичитував зблідлому, аж зеленому комірникові: — А ти ж як собі думав: панькатись будемо? Я їм покажу, як опиратися? Хто там на черзі? Бородай Марина? Веди до Марини!
1 комірник, уже й білому світові не радий, повів Івасюту до Марини.
Наступного дня виїхали рано до Хоролівки. Іван не хотів запізнюватися — наслухався ж про німецький педантизм.
їхали сонним селом. Іван роздратовано поглядів на тьмяні віконця, запитував уїдливо:
— Це в колгоспі отак навчилися вилежуватись? Забулося, як і хазяїнувати по-справжньому.
Приходько одмовчувався — зле почувався. Підтакував лише комірник:
— І навчилися, і розучились. Бо гуртове — чортове. Приходько сухо покашлював у кулак, не дивився на Йвана.
І оте його покахикування, і мовчання щораз більше дратували Івасюту. Йому здавалося, що староста прикидається хворим, аби лише уникнути розмови.
Приходько ж насправді почувався зле. Не те щоб зовсім розхворівся,— такого ще з ним не бувало, він належав до тих, хто хворіє раз у житті — перед смертю, а трохи мовби морозило, трохи боліло у грудях та дерло у горлі, та ще оцей кашель, будь він неладен! Не давав заснути всю ніч. Він уже й холодною водою пробував його запити, і виходив надвір — не помагало нічого! І коли б не розмова з Ганжею, розмова нічна, потаємна, нізащо не поїхав би в район.
Та й навряд чи був би він старостою, аби не Ганжа: постукав невдовзі після відступу наших. Опівночі, перед першими півнями. Ввалився до хати — чорний, худющий, зарослий щетиною, мов із таборів. Бачив за два дні перед цим Васильович трьох наших бійців, які втікали з полону — з табору, десь аж з-під Білої Церкви, до лінії фронту. Підкралися од городів, тихо покликали:
— Папашо, у селі німців немає?
Почувши, що Бог іще милував, посміливішали, хоч до хати так і не зайшли:
— Ви б нам поїсти що-небудь.-
Посідали їсти на городі, в кукурудзинні. Вимели чавун борщу, впорали отакенну хлібину, ще й два глечики молока.
— Після курортів німецьких не наїмося ніяк,— сказав винувато наймолодший. А найстарший, понурий, відлюдкуватий, на жалісливе Данилівни: "Важко, синочки, було?" — відповів сердито:
— Не те слово, мамашо!
Потім вони довго лежали, курили й мовчали. Данилівна поривалася подивитись, що вони роблять, чи не потрібно їм ще чого, але Васильович сказав:
— Не тривож, хай посплять у дорогу.
Порався по хазяйству, а перед очима все стояли обличчя утікачів — обтягнені землистою шкірою, мовби всі троє вернулися од смерті.
Зникли так же раптово, як і появилися. Не сказавши й слова на прощання.
Тож Ганжа чимось був схожий на отих полоненців. Може, тим, як пожадливо їв, аж незручно було дивитися на нього, а може, й очима — запаленими, хворобливо блискучими. Поївши, одклав ложку, заходився лаштувати цигарку Довго возився з нею: тремтіли, як у хворого, руки, навіть просипався на підлогу тютюн.
— Давай уже я...— сказав Васильович.
— Довоювався,— мовив гірко Ганжа, оддаючи Приходькові клапоть паперу.
Скуривши цигарку, Ганжа ніби прийшов до тями. Розпитував Приходька, що чувати, чи вже навідувались гітлерівці Васильович відповідав, що чуток вистачає — не знаєш, яким і вірити. Фашистів ще не було, але скоро, мабуть, навідаються. Бо в Князівці вже побували — поставили й старосту.
— З собою привезли? — поцікавився Ганжа.
— Ні, люди самі назвали. Скликали сходку, спитали, кого хочуть старостою, люди й назвали. Свого, князівського.
Ганжу здається, ця чутка зацікавила. Під кінець сказав: