Лектор же тим часом громив наші війська на всіх напрямках, його указка то ставила хрест на Москві, то сягала гостряком до Уралу, і виходило, що німецькі війська вже мають справу й не з армією, а з деморалізованими частинами, які якщо й опираються, то тільки тому, що бояться своїх комісарів. Ще місяць чи два — й війна закінчиться.
Що буде потім, після перемоги, лектор певно, не знав і
сам.
Виходили мовчки.
Надворі натовп розділився навпіл: старости посунули до бургомістрату, а начальники поліції — на додатковий інструктаж у районну поліцію. Інструктаж той тривав досить довго: Васильович давно вже сидів на підводі, а Івасюти все не було. Аж нарешті появився. Ні на кого не дивлячись, скочив на воза, сердито скомандував:
— Паняй!
Сидів набурмосений, і Васильович запитував подумки, який це його ґедзь укусив у отій районовій поліції. Чи погарикався з кимось, чи, мо', вже й шию намилили? Та зрештою його це не обходило, в нього своїх клопотів до біса, невтішних думок Хіба спитати, чи вдалося залагодити справу з мінерами? Ще пранці, по дорозі в район, нагадав Івасюті, щоб замовив слово, де треба, бо оті ж міни на луках — як більма на оці. Л в таборах для полонених повно всякого люду, то не може того бути, щоб серед них не знайшлося й мінерів. Розповідають, що князівський староста вже туди їздив і привіз аж трьох хлопців,— виміняв на самогонку та сало. І тепер хлопці оті пбирають чортові міни, мовби картоплю: так що встигнуть до снігу накосити сіна. Тож треба про це подумати й їм. Говорив так, мовби й не до Івасюти, а до самого себе. Івасюта сказав, що обов'язково виклопоче дозвіл на двох-трьох мінерів. І він таки не забув: підійшов після інструктажу до начальника районної поліції, і той написав записку в районну комендатуру, щоб видали дозвіл на кількох полонених. Дозвіл — ось він, у кишені, в комендатурі тільки попередили, що мінери будуть звільнені під його особисту відповідальність. Та Івасюта був упевнений, що нікуди вони не дінуться — оті полонені: можна для певності й замикати їх на ніч. Інше не давало Івасюті спокою: отой німець, який сидів поруч із комендантом, який був і на інструктажі і якого начальник поліції називав поштиво шефом. Німець той когось дуже Іванові нагадував, тільки не міг пригадати, кого. Іванові раз навіть здалося, що німець теж подивився на нього пильно й уважно, і якийсь усміх промайнув па його холодному обличчі.
Коли стали розходитись, німець щось сказав начальникові поліції. Той догідливо зірвався на ноги, понишпорив-понишпорив по присутніх очима, зупинився на Йванові:
— Івасюто, зайди до мого кабінету!
Й Іванові, не знати од чого, похололо в грудях.
Кабінет начальника поліції містився на другому поверсі. Це була досить-таки простора кімната з двома великими вікнами, і біля одного вікна, спиною до дверей, стояв отой німець. Він навіть не поворухнувся на Іванове вітання — стояв наче врізьблений у світлий прямокутник вікна: ноги міцно розставлені, руки за спиною, голову нахилив уперед, Іван бачив тільки м'язисту шию та посічене сивиною волосся.
Минула хвилина, друга. Придушений гнітючою мовчанкою, Йван не знав, що й робити: привітатися ще раз чи помовчати. Здавалося, що він не до тієї кімнати втрапив — бо не було ж начальника поліції, який його покликав, а німець зараз обернеться й прожене його геть. Тиша аж гусла, недобра й гнітюча, Іван геть потіти почав, мовби чимось завинив перед оцією непорушною постаттю, а відчуття невідомої для нього провини щораз більше огортало його.
11 А Дімаров
321
Нараз німець одірвавсь од вікна, повернувся до Йвана:
— Ну, здоров, Івасюто!
Всього чекав Івасюта, тільки не української мови. Та буденне вітання так не пасувало до чужоземного мундира, що він ледь не оглянувся, чи не сказав це хто інший. Німець тим часом підійшов до столу, опустився у крісло, кивнув, випнувши важке підборіддя, на стілець перед СТОЛОМ:
— Сідай! — і поморщив лоб, наче щось пригадуючи.— У ногах правди нема.
Поклав на стіл долоні з куцими дужими пальцями, мружив на Івасюту сірі очі під кострубатими острішками брів: недобре якось мружив, мов примірявся, з якого боку краще ударити Йвана, і Івасюта знову подумав розгублено, що вони колись-таки зустрічалися, от тільки де і коли, ніяк не пригадає.
— Не впізнаєш?
Іван пильніше подивився на німця. Так, він таки бачив десь оце обличчя: і сірі очі, і брови-острішки, і горбатий ніс, і невеликі, притиснуті до черепа вуха. Німець же був явно потішений тим, що Івасюта не може його упізнати,— по обличчю його гуляв усміх задоволення. Іван зрозумів — той глузує з нього, насупився, по-вовчому глипнув очима:
— Кажіть, чого кликали?
Німець ще дужче перехилився через стіл, з неприхованим уже глузуванням перепитав:
— Не впізнаєш-таки? Чи боїшся признати? — Відкинувся на спинку стільця, не спускаючи з Івасюти погляду, спитав: — Батько живий?
— Не знаю,— відповів неохоче Іван.— Як розкуркулили, то більше не бачились. Мабуть, десь і померли.
— Не врятував, значить, шкури? — мовив якось аж розчаровано німець.— І Бог не поміг. Жаль, що не доведеться зустрітись."
— А ви його знали?
— Знав!..— хмикнув той. Гостро глянув на Івана, поворушив пальцями.— Не так я, як мій тато. Він же тата і продав... Як Юда Христа.
— І тут наче завіса спала з очей Івасюти: вмент упізнав цю людину. Зодягнутий у чужоземний мундир, перед ним сидів Микола Гайдук — молодший син отого Гайдука, якого ще в двадцять першому році убили десь на кордоні. Казали, що загинув і Микола, дехто навіть божився, що на власні очі бачив і труп. А він, бач, живий. І ще пригадав Іван, як побілів його батько, коли дізнався, що Гайдук утік із в'язниці, з-під розстрілу, і як потім, коли старий об'явився вже з бандою, з ночі у ніч зникав із хати, переховуючись то в стодолі, то на городі, а він, Іван, клав біля себе сокиру. Як зрадів батько, коли дізнався, що банду розгромлено, а Гайдука вбито. Як молився, довго й проникливо, перед образами. У неділю ж поїхав разом із сином до храму та й обставив свічками мало не всіх святих. І хоч батько нічого не казав, уже тоді догадувався Іван, що тут щось нечисто: чого б його так боятися, а потім так радіти Гайдуковій загибелі? "Так ось воно що!" — подумав, холонучи, Йван, бо йому вже здавалося, що цей понімеччений Микола Гайдук не випустить його живцем з кабінету— Продали, знацця, батько старого Гайдука". І разом зі страхом за власну шкуру заворушилася образа на, може, вже мертвого батька: "Отак — себе рятували, а про рідного сина й не подумали!"— нібито батько вже тоді міг передбачити й ще одну війну, й оцю несподівану зустріч.