— Коли ти ула?
— Та ще позавчора... Знасш, заборонене — дуже солодке... Та ти хоч надкуси на пробу...
— Ну, хiба що надкусити...
— Отак... Молодця!.. Ще, Адамчику, ще!.. Ну, то як? А тепер, мiй любий, поглянь на мене...
I впала полуда з очей Адамових:
— Ага, бачу, одне у тебе на думцi — голою спокусницею вихилятися... Хоч би листочком затулилася!
— Адамцю, а навiщо менi вiд тебе ховатися? Хiба ми — не пара?..
Той райський випадок дуже заплутаний. Свiдкiв — катма. Кожен оповiдас в мiру власноу розбещеностi.
Одне ясно: Всевишнiй був дуже задоволений, що примудрився так хитро втiлити свiй смiливий задум у життя. Вiн навiть освятив перше у свiтi ательс мод, в якому сам обiйняв дуже вiдповiдальну посаду першорядного майстра кравецькоу справи.
У святому писанiу прямо сказано:
"I зробив господь (бог) Адамовi та дружинi його одяги шкiрянi, i одягнув ух обох".
I що б ти думав, Левiафане?
Шкiряний одяг досi не вийшов з моди!
23. ВИЙШОВ СУХИМ 13 ВОДИ
"I ось Iона знову на суходолi. Ще й зараз показують мiсце, де кит виплюнув пророка. Втiм, богослови не знають твердо, чи був Iона виригнутий, чи ж кит евакуював його з боку хвоста".
Лео ТАКСIЛЬ.
Це я тiльки тут iсторiю грiхопадiння Адама i рви так фрагментарне виклав: щоб i дiти до шiстнадцяти рокiв могли прочитати. У святому письмi iнтимнi стосунки янголiв та людей розписанi з соромiцькою вiдвертiстю, без усякого благопристойного камуфляжу. Недарма в безбожному заокеанському царствi Жовтого Диявола в подарунок молодожонам видано "Порно-Бiблiю" з "оголеним" iлюстративним "матерiалом". Хтозна, раптом молодята неписьменнi! То хоч з чудових малюнкiв доберуть, що й до чого та як... Вартiсть видання — ого-го!
Але навiщо менi було розбещувати Левiафана? Мiй наглядач — благородна й цнотлива тварюка. До того ж Левiафан виявився напрочуд уважним й допитливим слухачем. Недарма кажуть, що мозок морських ссавцiв нiчим не поступасться людському.
Наприклад, я оповiдаю, а вiн запитус:
— А який вiн на вигляд був?
— Хто? — не можу втямити я, уриваючи свою гладеньку оповiдку.
— Бiблiйний Змiй.
— рва прийняла його за людину. Змiй тодi ходив на двох ногах, а не плазував. Хвацько розмовляв, а не шипiв. А людей господь сотворив за своум образом та подобою. Вiдтак, с грунтовнi пiдстави припустити, що й Змiй-Спокусник був копiсю самого Всевишнього. Тiльки молодший... Зверни увагу. Левiафане: вiн i по раю вiльно вештався!
— А звiдки ж вiн узявся?
— Друже, вiд твоух запитань упрiти можна. Аж голова обертом йде! Звiдки узявся велемовний i премудрий Змiй, один господь знас, та нiчого про це не написав...
— А може, це вiн — Виконавець Наказiв господнiх? Сказав господь: "Хай буде Свiтло!" I стало свiтло... Як ти, Iоно, гадасш?
— Ой, краще помовч, Левiафане! А то й у тебе Всевишнiй вiдбере мову. I замовкнеш ти навiки, як нещасний бiблiйний Змiй... Кому потрiбнi зайвi теревенi?
— Так воно ж цiкаво...
— Йому, бачите, цiкаво! Ха! Та менi лише за те, що я слухав тебе, охальника дiянь господнiх, строк ув'язнення збiльшать на повну котушку! Замкни вуста — тьху! — утробу — i намотуй на вус, що чорним по бiлому писано. Ясно? Мовчки слухай!
— Та я слухаю...
Я собi далi оповiдаю, а вiн знову:
— А чому Всевишнiй одразу не вигнав з раю Адама i рву?
— Га? — тупо вигукнув я, силкуючись осмислити нове капосне запитання.
— Сам подумай, Iоно, — вперто розтовкмачус менi Левiафан, — то вiн молодят голубить i сам ум моднi строу шис, а то враз — виганяс! Навiщо було йому стiльки часу з ними воловодитись? Адже вирок ухвалено наперед! I судовоу справи порушувати нема потреби... Карай — та й усе!
Аж тут приходжу до тями i викручуюсь, як вуж на пательнi:
— А хто тобi сказав, що господь вигнав Адама з рвою за прелюбi дiяння?
— Так усi пастирi кажуть!
— Усi пастирi кажуть... Усi невiгласи брешуть! Як господь мiг виганяти ух за милi любощi? Адже вiн сам наказав: "Любiться i розмножуйтеся". Второпав? А тi пастирi байдикують на заняттях з першооснов раювання, а потiм патякають, як викiнченi неуки. Чули дзвiн, та не знають, де вiн...
— А за що ж вигнав? — повертас на свос впертюх Левiафан.
Довелося натужити пам'ять i пригадати залiковий курс з допомiжних писань — апокрифiв, що не увiйшли до бiблiйного канону.
— Бо в раю було ще одне Древо, — притишеним голосом повiдомив я.
— Яке? — мов змовник, прошепотiв i Левiафан.
— Древо Життя! — наважився я прошелестiти безбарвним голосом.
— То й що з цього?
З усього було видно, що Левiафановi мос повiдомлення про Древо Життя в новинку. Довелося пояснити докладнiше:
— Хто покуштус плодiв з цього Древа, здобувас безсмертя. А рва вже добиралася до нього... Варто уй з Адамом було з'усти хоч по одному плоду, як вони поробилися б всемогутнiми, немов сам господь-бог! Навiть янголи вже не знали б, кому коритися. З тиранiчною владою Наймудрiшого було б покiнчено назавжди! I нiякого Потопу не було б! Та й iнших лих i знищень... Ось на цю безбожну диверсiю у раю i замiрявся штовхнути несвiдомих молодят хитромудрий мерзотник Змiй. Та господь вчасно викрив цю пiдступну змову приречених. Покарав усiх трьох! Особливо було непереливки Змiсвi... Та всю цю справу Всевишнiй розумно ховас в найсуворiшiй тасмницi. Навiщо бентежити своух рабiв нездiйсненними надiями й мрiями?
Коротко кажучи, оповiдалося про Адама та рву довго.
Розповiдаю Левiафановi, а сам пильно стежу, як вiн реагус. На початку оповiдки (в уу славословнiй частинi) мiй кит байдуже жував планктон. Та потiм його зачепило. На фривольний гачок. Щодалi — гачок мiцнiше впинався. Левiафан навiть забув жувати. А потiм так заслухався, що аж пащу роззявив.
Отут я й спостерiг, що Левiафан, захоплений бiблiйними басчками, втратив усяку пильнiсть, що нiяк не личить нi в'язницi, анi наглядачевi. Вiн навiть за курсом не стежив. Потроху лiнивi хвилi прибили його аж до берега.
А я iнтригуючим гласом кажу:
— Як дiзнався про Древо господь...
Та й стрiмголов кинувся через роззявлену китову пельку на берег.
— Ти куди? — запiзнiло сполошився Левiафан. — Тiкати? Ану, гайда назад в утробу!
— Нi, друже Левiафане, не буде цього. Прощавай!
Тодi вiн почав канючити, мов жебрак нещасний: