Біблійні пригоди на небі і на землі

Сторінка 45 з 45

Ячейкін Юрій

— Звiсно — рятуватися, поки с час. (У когось с пляшка з червоним?) Смиренним каяттям i доброхотними подаяннями ще можна заслужити вiчне блаженство на Сьомому Небi. Оплату вiльних мiсць приймаю наперед i тiльки готiвкою. Само собою, пiд розписку з гарантiсю. (Ще одного шашличка пiд "Перлину пустелi" з'усти, чи що?) Ух, добре пiшла!

За годину бочка з-пiд оселедцiв аж кректала вiд подаянь. Я хитався вiд утоми. Однак пiшов ще до шинку — п'яниць лякати.

— Грiшники! — грiзно повiдомив. — Ще сорок днiв, i ви пекельноу смоли нап'стеся!

Знову: та як, та що, та за вiщо? Я охоче i до ладу, з усiма подробицями ум розтлумачив, не забуваючи сумлiнно дегустувати зорянi напоу.

Аж тут згадав про бiдолашних грiшниць, що у повному невiданнi голi i босi винiжуються на березi Тiгру. Одразу ж кинувся наставляти ух на путь iстинну, залишивши пiд наглядом шинкаря бочку з-пiд пива з накиданим туди злотом та срiблом.

— Грiшницi! — гримнув я на безсоромних спокусниць з усiсю можливою суворiстю. — Ще сорок днiв, i вас саджатимуть голяком на розпеченi пательнi!

Ну, ясно — пiшли ойки, айки, охи, ахи... Я ум теж натхненно пояснив, як свою безсмертну душу порятувати. Та ще обрав тридцять дев'ять дiв найапетитнiших (з тих, що найдорожчi), щоб вони мали повну змогу поплакатися в пастирських обiймах в персональному порядку. Прийом, зрозумiло, у нiчну пору, бо вдень я по горло зайнятий. Звiсно, на пляжi лишив ящик з-пiд морозива, вщерть засипаний жiночими прикрасами.

Уже надвечiр, коли ледве тримався на ногах вiд трудiв праведних, доп'явся до царського палацу.

— Царю! — суворо сказав нещасному помазанику божому. — Ще сорок днiв, i прийде кiнець твому царюванню! Виймай казну, а гординю свою здай у ломбард! Якщо вiзьмуть уу пiд заставу...

27. ГУЛЯЙ, КУРКО, ПО БОРЩУ, ПОКИ ДРУГУ ПРИТАЩУ!

"Ходив рак сiм рокiв по воду та прийшов додому. Полiз через порiг, розлив воду та й каже:

— Отак чорт бере скору роботу!"

З народного гумору.

Усе йшло як по писаному. Любо й дорого подивитися. Вiзьмемо тутешнього царя-батюшку. До того перепудився божий помазаник, що наказ видав на предмет спокутування грiхiв:

"Щоб нi люди, нi корови, нi вiвцi, нi свинi нiчого не ули, не випасалися i води не пили. Т щоб одяглися у руб'я та власяницi городяни i тварини ухнi, i крiпко вопiяли до бога, i щоб кожний з них одвернувся вiд злоу путi свосу i вiд насильств рук своух".

Я цей наказ навмисно переписав, щоб вiн потрапив до святого письма. Всохлий до спинного мозку Авiмелех все одно нiчого не добере, а людинi з розумом, коли вона вiзьме до рук Бiблiю, буде потiха. Це ж треба — цар не вiдрiзняв людей вiд худоби! Городяни у нього випасалися, а тварини вешталися у руб'у та власяницях!

Отак вопiяли вони згiдно Його Величностi наказу (особливо добре це виходило у негодованоу i неповноу худоби), а я спокiйно й дiловито оббирав мiсто.

Надвечiр тридцять дев'ятого дня вийшов я з караваном верблюдiв (як одногорбих, так i двогорбих), тяжко навантажених "доброхотними подаяннями", за врата приреченого вертограда. Зупинився на тому ж високому пагорбi, з якого милувався мiстом разом з небесними сановниками Гаврилом та Михайлом. Звiдси я в усiх подробицях побачу, як Всевишнiй спопелятиме це наскрiзь прогниле, морально занепаде, розбещене достатком грiховне кубло.

Наступного дня я пiднявся разом з сонечком, щоб не прогавити унiкального видовиська. Це ж треба: було живе мiсто i нараз — воно вже мертве! Сiв зручнiше i чекаю. Сонце пiднiмасться все вище та вище, а мiсто як стояло, так i стоуть. У небi — анi хмаринки.

"Що ж це таке? — дивуюся. — Чому затримка? Чи, може, вирiшено нищити Нiневiю не блискавками, а небесними бриляками? Адже коли нема дощу, то й Потоп вiдпадас..."

А сонце вже пiвнеба обiйшло. Пече так, що пiсок аж п'яти пiдсмажус. Огорнув мене неспокiй. Згадав я господа нашого. Правильно старi люди кажуть: як тривога, то — до бога.

— Господи! — чемно змолився я. — Чи не переплутав хтось у канцелярiу? Великий боже, адже слiд грiшникiв, що правою рукою жеруть, спопеляти, а не вiрного раба твого!

I що б ви думали? Враз з-пiд землi вирiс райський кущ з напрочуд густим, непробивним для сонячних променiв листям!

Всевишнiй почув, знацця, мос молiння i сотворив чергове чудо. То нероби з божоу канцелярiу тобi нiчого, окрiм казанка (баняка), не дадуть. Розлiгся я в присмному затiнку, покурюю "Фiмiам" i далi покарання чекаю. А його все нема та й нема.

— Господи! — знову звернувся я до небес. — Покарай цих грiшникiв, бо ж мене брехуном ославлять. Пропаде моя пророцька репутацiя!

I що б ви думали?? Сам Всевишнiй по воздусях на мiй пагорб десантус!

Я, звiсно, стаю, як воно i годиться, навкарачки, а лобом старанно товчу пилюгу.

— Чого ти зажурився, Iоно?

— Та як менi не журитися, Ваша Високiсть? Обiцяв я нiневiйцям на сьогоднi розкiшне покарання з громом та блискавками, а його нема. Виходить, я не пророк в очах ухнiх, а жалюгiдне базарне брехло.

— Не журися, Iоно, — заспокоюс мене Всевишнiй. — Сам подумай: навiщо менi зараз карати Нiневiю, коли ти уу сам упорав?

— Як так? — вразився я.

— А отак: обiбрав пiд заставу покарання до нитки усiх жителiв i лишив ух у самому руб'у та власяницях. Хай вони знову в грiх розкошiв погрузнуть, тодi й скарасмо. Я кажу тобi: Нiневiя буде спопелена так, що рештки мiста майбутнi археологи довгенько шукатимуть...

I гукнув я улюбленими словами наймудрiшого господа нашого:

— Це добре!

I востаннс пролив Всевишнiй бальзам на мою зранену марнославством душу:

— Ти перший довiв, Iоно, що святе слово — воiстину золото. Жоден пророк досi не спромiгся такого економiчного дива! I твiй праведний подвиг, Iоно, назавжди лишиться нетлiнним зразком для всiх святих отцiв церкви.

Зросила зречена мудрiсть господня думки моу, i я гукнув, множачи глас свiй на всi сторони свiту:

— Хвала тобi, господи!

Тут рукопис бiблiйного пророка Iони уривасться. Тому ми й досi не знасмо, за якi його заслуги один з небесних поверхiв названо Iони Сферою. По цьому "тихому" жартi ми й поставимо крапку.