— Лежить там у Вівсяниках, у баби Ликери, я навідував.
— Знаю, все зйаю! Хай очуняє, хай оклигає. Мені казали за бабу Ликеру, сердечна це людина, чуйна. Така, як наш простий народ, який не став запроданцем, не пішов до фашиста служити, аби петлю намилювати милом та ще й оту намилену петлю накидати на шию' своєму ближньому. Хочеш, скажу тобі за Федора Маковія? Порский, що з усякої пастки вискочить. А вже обачний! Яке в загоні нашому найважче завдання — йому доручаю, найперше ж — карати всяких запроданців і ворогів народу. Він у цьому ділі мастак.
Нахилявся до Максима Ковтяги й приглушував голос, наче зараз отут, у лісі, в опівнічну пору, хтось міг підслухати.
— Еге ж, мастак, тільки і в нього ото...
И не доказав Онисим Потурнак. І раптом, не притишуючи голосу, зареготав густо, важкою долонею ляснув по спині:
—■ Знов мені, батьку, неправду сказали за тебе?
— Яку неправду? — передчуваючи лихе, поспитав Максим Ковтяга.
— Наче тебе після тих Вівсяників немає в живих! Мовляв, доскакався старий горобець. А я й не повірив, бо знаю, що ти й не збираєшся.
— Люди набалакають,— буркнув.
—1 Бо ти як заговорений, еге ж?
— Де ж я заговорений?
— Е-е, не скажи. Твоїй дочці Марії жити й жити, а вона свою долю не вгадала, й ніхто не вгадав. А тобі смерть скільки в потилицю дихала? Ото ж бо й воно. То поїхали, бо чого в лісі стояти, ще наскочить якась нечиста сила на нас.
Полозки стиха повискували, наче два цуцики, що бавляться, пацаючи одне одного м’якими лапками та ласкаво покусуючи зубами. Срібна колисочка місяця так само висіла над чорними верхами дерев, і так само неподалік від небесної рогатої колисочки полум’яніла ясним віхтем велика зірка. Мороз поміцнішав, хапаючи за щоки цілим віялом кусючих голок.
— О, забув запитати...— Онисим Потурнак напівобернув бородате обличчя.— Ти, батьку, вдома сам чи якихось гостей маєш?
—• І сам не відаю,— промимрив Максим Ковтяга.
— Як то не відаєш?
— Заходили гості. Може, й пішли.
— Заходили? Які гості?
Онисим Потурнак смикнув за віжки, тпрукнув, і санки зупинилися. Впритул наблизивши холодне бородате обличчя, повелів:
— Ану розказуй.
— Може, й нема, хто відає.
—■ Е-е, ти не крути хвостом, як лисиця.
— Та я не кручу.
— Коли гості заходили? Які гості?
— Дай боже пам’яті...
Максим Ковтяга й справді призабув, коли все те сталось, був чи не був отой Микола з Хащуватого. Геть чистісінько все перехарамаркалося в голові. Затинаючись, став пригадувати досвіток, і. недобре передчуття, і як ходив у стодолу. Здавалося, все розповів, і на пучку не втаїв. Онисим Потурнак слухав пильно, похмуро, не перебиваючи й словом. Вислухавши плутану розповідь, мовчав якусь часину, мовби осмислював, а потім запитав:
— Значить, недужий?
— Зовсім недужий...
— А таки вдарив?
— Ударив,— і Максим Ковтяга почухав потилицю.— А може, й не вдарив... бо недужий, бо в запамороченні.
— І ти його раніше ніколи не бачив? Хто він такий?..
— Не бачив ніколи... А сказав, що Микола з Хащуватого.
— Його кінь і санки, що ти в ліс до мене приїжджав?
— Його...
— Чом не сказав тоді?
— Не в голові було... Приїхав сказати про Марію.
— За Марію ще все взнаємо й відплатимо за її смерть, ніхто не сховається... А цей от... як ти назвав його... еге ж, Микола з Хащуватого... не чув про такого. Що ж , йому треба від тебе, га? Видать, щось треба... Гаття!
Кінь спроквола рушив, санки покотилися.
— Може, тобі, Онисиме, не слід іти до мене,— озвався Максим Ковтяга.
— Діло кажеш, батьку, але... .
Ген-ген поміж дерев уже завидніло обійстя, з нічних сутінків впливла його хата, вшита соломою.
— Либонь, вікно світиться,— мовив Потурнак і поліз рукою спершу до кишені, а тоді вже поторкав долонею пазуху, де лежала зброя.
— Ай справді, світиться.
Вікно з причілка ледь мерехтіло вогкою пелюсткою прив’ялого цвіту.
— Хто там?
— Чи я знаю. Може, отой Микола з Хащуватого...
— Думаєш, досі не подався своєю дорогою?
— Таж недужий... Може, зовсім зліг.— І мовив благально: — Чого тобі йти до моєї хати? Всяке може статися, то ти краще ото їдь своєю дорогою.
Стримуваний віжками, кінь ступав зовсім повільно, аж поки й зупинився.
—■ Е-е, батьку, вовків боятися — в ліс не ходити, а ми ж із тобою таки в лісі... Нехай нас бояться, ніж ми боятися маємо. Я отут почекаю, а ти не полінуйся піти до хати й подивитись. А потім скажеш мені. Гайда...
Максим Ковтяга звівся з санок, слухняно подався до воріт.
— Ану стій! — долинуло.
Нетямковито озирнувся, хто б це міг покликати отут біля обійстя.
— Стій, батьку,— все ближче та голосніше,— я сам піду.
Невже це Онисим Потурнак сам намірився йти до хати?
Максим Ковтяга переминався з ноги на ногу. Дідько його знає, що там коїться, а він... І водночас тепло вдячності ворухнулось у єстві до того чоловіка, який сам не боїться на-разитись на небезпеку, аби захистити безборонного діда.
— Може, той Микола з Хащуватого — як вовк, га? Видужав, га? А тепер причаївся й чигає на тебе? Краще вже я.
И легкою ходою проніс уперед своє високе, дебеле тіло.
У Максима Ковтяги забило дихання.
— А де ж мені бути? — прошепотів услід, але відповіді не почув.
Скоса поглянувши на санки за ворітьми, хутким поглядом окинувши нічний принишклий ліс, Максим Ковтяга тепер дивився тільки на мляву пелюстку освітленого причілкового вікна та на міцну Онисимову постать, що зухвало, без скрад-ливості наближалась до сінешніх дверей. На коротку мить він зупинився, намагаючись збоку, на відстані, зазирнути в шибки, а потім узявся за клямку дверей.
Двері було незамкнено, й Онисим Потурнак легко відчинив їх у глибину сіней, а потім, зігнувшись та ввібравши голову в плечі, переступив поріг і зник у сінях.
Тепер, зоставшись сам, нашорошував вуха, прислухаючись і до лісу, й до хати. З хати хоч би шерех долинув! І причілкове вікно як тліло млявим світлом раніше, то й далі тліло. І в лісі стояла глибока опівнічна тиша, наче в світі не йшла війна й проливалася кров. Зірки вгорі наче повогнистішали, а сяйво їхнє похолоднішало. Серпик місяця повищав і скрижанів іще дужче.
Причулося чи й справді?..
З лісових нетрів долинуло вовче виття — і зразу ж обірвалося. А може, зовсім не вовче виття, бо кінь, запряжений у санки, стоїть спокійно. Авжеж, не вовк, бо де б йому взятись тепер?.. А коли війна пригнала?..