Мерзнучи, легенько тупцяючись, дійшов до копички сіна, обставленої грабовими жердинами, аби не стовбичити на видноті, аби якийсь прихисток мати. Прихилившись плечем до копички, ввібрав ніздрями сухий запах трави, що нагадав літо.
Й раптом як улип у копичку, намагаючись заритися в сіно.
З сіней долинула шамотня, мовби хтось намагався зірвати з петель хатні двері. А потім щось лантухом вивалилося через поріг надвір і, скульчившись, лежало за порогом.
— Ану вставай!
З сіней вийшов Онисим Потурнак, поли кожуха розстебнуто, без шапки, розкуйовджений. І знову наказав переривчастим, сапким голосом, у якому чувся гнів:
— Вставай, кому сказано...
Той лантух заворушився на снігу й щось бубонів, намагаючись звестися. Максим Ковтяга, боячись відлипнути від копички, прислухався — й нічого не чув.
— Ану, посіпако, зводься!
Нарешті зі снігу долинуло розпачливе та надсадне:
— Я не посіпака... Не посіпака...
Максим Ковтяга ледь упізнав хапливий, надщерблений голос отого Миколи з Хащуватого, бо це був таки його голос. Еге ж, скільки це днів минуло? З тих пір, як удосвіта навідався? А й досі чаївся в хаті. Либонь, недужий, либонь, і досі не очуняв, а то б накивав п’ятами.
А може, чекав на нього, на Максима, бо хтось його послав у якомусь ділі. Хто послав! Яке діло?..
Онисим Потурнак дужою рукою звів отой гойдливий лантух із землі.
— Оїуди іди... за стодолу... там побалакаємо.
— Не винен я ні в чому!
—■ А там і побачимо, чи винен.
— Онисиме Карповичу!
Причулося чи справді назвав на ім’я та по батькові? У Максима Ковтяги спалахнув у голові жар, віднімаючи тяму.
— Кому сказано, посіпако!.. За стодолу, там побалакаємо...
И силоміць потягнув Миколу з Хащуватого, а той шко-
пертався ногами, смикався, щось бубонів, намагався вирватися, тільки як ти, недужий, вирвешся з міцної руки, яка вхопила обценьками?
У, Максима Ковтяги їдучим холодом ударило поміж лопаток, виморозило шию, мороз упав на крижі. Тепер уже сліпа сила, схожа на страх, шпигала в грудях, змушувала звестися, кудись бігти, криком рвалося з задубілого горла, але він не зводився, не біг, не кричав, бо ота сама сліпа сила, схожа на страх, на розпач, водночас зневолювала, змушувала втискатися в копицю сіна, ховаючись, зариваючись... аби заховатися, заритися від чогось невідомого, невідворотного, що мало неминуче статися.
З-за стодоли ще долинула якась шамотня, голоси, потім запала тиша, коли чув тільки своє дихання, коли сіно зашелестіло білй вуха,— й раптом тишу розколов постріл, наче неподалілк хтось ломом ударив по річковій кризі, далі по річковій кризі хтось коротко вдарив другий раз, і луна від обох ударів, наздоганяючи одна одну, з обійстя шаснула на ліс, покотилася, тікаючи й наздоганяючи сама себе, аж поки десь у гущавині згасло, розпалось її відлуння.
Скоро сипкий сніг біля хати зашелестів людською ходою.
Онисим Потурнак пройшов за ворота до саней, щось там узяв у соломі чи поклав у солому. Постояв біля коня, прислухаючись. Далі відчинив ворота й заїхав саньми на подвір’я. Чулося сопіння, дихання, полозки, хода.
— Батьку! — мовив глухуватим спокійним голосом.
Ковтяга Максим уже звівся з сіна, стояв неподалік біля
копички.
— Я тут,— озвався, зовсім не сподіваючись, що спроможеться на голос.
— Мерзнеш?
Максим Ковтяга хотів сказати щось — і голос сів.
— Хазяїн ти чи не хазяїн? Ходімо до хати, розігріємося, чим бог послав, аби зовсім не віддати дідькові душу. Ходімо.
А той наче остовпів.
— Ха-ха, та в тебе душа заяча! — Онисим Потурнак підійшов ближче, взяв за руку.— Ти ж не заєць, хіба я тебе не знаю.
Метал міцною натягнутою струною побрязкував у спокійному голосі. Здавалося б, цей голос мав погамовувати страх, але чомусь не погамовував, ще дужче сповнював душу сум’яттям.
— Та не бійся,— стиха засміявся Онисим Потурнак.— До твоєї хати він більше не прийде, нагостювався.
І сам подався владною, впевненою ходою.
Якась непереборна сила вабила Максима Ковтягу туди, за стодолу. Здавалося, з-за стодоли зараз вигулькне щось чи долине стогін, але — марно сподівався, стодола бовваніла понурою примарою.
Онисим Потурнак зник у темному проваллі сіней.
Тоді Максим Ковтяга лівою рукою стягнув з голови шапку, а праву повільним, іще не зовсім осмисленим рухом підніс догори. Піднесена рука потремтіла перед обличчям, наче ось-ось мала опуститися, але він склав докупи три персти — й торкнувся лоба, далі торкнувся правого плеча, лівого плеча. Раз перехрестившись, завмер. Слухав — і нічого не чув. Перехрестився вдруге — й прислухався. Перехрестився втретє — і знову прислухався. Так-таки нічого не почувши, опустив праву руку і, тримаючи шапку в лівій руці, приречено поплентав до хати.
— Отак і грітимемося в дранті чи в печі розпалимо?
Так мовивши, Онисим Потурнак сам відслонив затулку в печі й засунув у челюсті хмизу, що лежав біля штандарів. І віхоть соломи засунув. Діставши з кишені запальничку, крутнув коліщатко, викресавши іскру, й коли від іскри спалахнув гнотик, його ясним полумінцем підпалив солому.
Максим Ковтяга розглядався по хаті, винишпорюючи чужі сліди, й не бачив... ото хіба що рядно зжужмане на лежанці та стіл трохи відсунуто від вікна... І — шапка валяється на долівці біля скрині. Шапка з лисячого хутра.
— О, тепер дихнуло теплом,— сказав Онисим Потурнак.
Високий, він головою мало не стелі сягав, і, здавалося, від
його дужої дебелої постаті в хаті стало тісно.
— Давненько я тут у тебе не був, давненько... Ось у мене є трохи зілля, щоб закріпитись та розморозитись.— Він дістав із кишені плескату пляшку з зіллям, з-за пазухи чималий кусень вареного м’яса, загорнутого в рудий папір.— Призво-ляйся... Та що це ти, батьку, сам на себе не схожий? Як із хреста знято тебе, теж мені Ісус Христос! Та ти на війні чи не на війні? Та якби самому Ісусу Христу в руки дали автомат і гранати, сам бог не спасував би, а ти спасував... Випий!
І він тицьнув пляшку зеленого скла в руки Максимові Ковтязі.
— Та який із мене пияк,— промимрив той.
— Розучився на старості літ? Ото найкращі ліки проти всього — і проти простуди, й проти страху, пий.
Максим Ковтяга нахильці став пити, й рятівне зілля з пляшки видалося йому зовсім благеньким питвом, куди там до справжньої оковитої. Повернувши пляшку, відчув, як шпарке тепло б’є в голову й розливається в тілі. А може, то жар пішов від печі? І він здивовано поглянув на піч, у якій розгоралися дрова.