— Що скажете?
— А те, що чує душа моя! — Очі в нього вирячилися, їх пеленою туману заткало божевілля.— Душа бачить і чує!
— Не треба, діду...
— Не треба, злякався? — Очі його звужувалися, туман божевілля танув.— По правді, мені й самому страшно... А тільки людське життя таке маленьке, дмухнув — і нема... що чого боятися? А мого життя то зовсім не видно. Чого варте? Ніхто й не згадає.
Никандр несподівано розгнівався, побуряковів колючим лицем, а милицею стукнув у долівку:
— Чого ви, діду, панахиду правите по собі? Живіть, а панахиду по вас знайдеться кому відправити. Життя — це такий товар, що на ярмарку за найгрубіші гроші не купите. Якби ж ваше життя було таке дешеве, то чи німець прийшов би завойовувати такою великою темною силою! Значить, боїться, значить, цінує! А ви накликаєте погибель на свою голову... Фронт уже близько, живіть...
Останні слова проказав стиха, наче впрошував по-доброму, бо справді злякався почутого від очманілого з горя старого, що втратив глузд.
Максим Ковтяга сів на ослоні, поклав на столі кощаві руки з розчепіреними галузками чорних пальців, знову голова знесилено впала...
Серпик молодого місяця сяяв над лісом. Серпик, схожий на срібну колисочку, а над тією далекою небесною колисочкою— полум’яна зоря в, темному голубому розводді.
Не боячись ні людини, ні звіра, з якими міг би стрітися цієї нічної пори, Максим Ковтяга повертався додому. Сніг сухо поскрипував під валянками, наче зітхав, наче важко сопів. Дерева стояли чорною ордою, що причаїлися, гамуючи норов, незбагненною силою прип’яті до землі. Його бив дріж, цокотіли зуби, зрідка озивався:
— Де та Галя тепер?
А через якийсь час зуби дрібно вибивали:
— А Федір Маковій?..
Човгав по снігу, плечі щулилися, зуби стугоніли:
— А сердешна баба Ликера?
Так він запитував — і про Галю з її братиком, і про Федора Маковія, і про бабу Ликеру, запитував чи то в самого себе, чи то в зоряної ночі, а чи то в лісі, але сам собі не міг дати відповіді, і ліс мовчав, і зимова ніч мовчала. В голові кумельгом крутилося все те, що'сталося за останні дні, в пам’яті наче метелиця мела, йому прагнулося вхопитися за якусь ниточку, аби розплутати клубок, але тієї рятівної ниточки намацати не міг, і спогади хурделилися, то пригасаючи, то яскравіше спалахуючи. Кілька разів обертався, наче ось-ось мали наздогнати його санки з братами Куницями та з Кирилом Стасюком, наче ось-ось знову почується п’яний стогін гармошки, проте вузька лісова дорога німувала, лише сипкий сніг морозко сопів-зітхав під валянками.
— Що знає Данило Горбокінь? Чого я ходив до нього?
Тепер він до пуття сам собі не зміг би відповісти, чому навідувався до сільського їхнього старости, авжеж, не слід було йти, але щось повело, повело щось. Таки погрожував. Погрожував, що знає щось. Може, брав на пушку? А може, якби не знав справді, то не погрожував?
Було байдужісінько, наче думав не про себе, а про когось іншого... наче все те відбулося з кимось іншим, а він якимось дивом дізнався — й тепер не відає, як скараскатися того, що залетіло в душу.
И онука Ганнуся не прибігла вдосвіта.
И рідна дочка Марія не померла, а живе.
Йому на мить так гостро повірялося — Ганнуся в безпам’ятстві не прибігала, Марія жива,— що він аж зупинився несподівано, осяяний тією своєю раптовою вірою-сподіванням, і наче посвітлішало довкола, й у голові розвиднилося. Та за якусь мить-другу захурделилися спомини, потьмяніло в дум* ках...
Ось так би йти, йти — й нікуди не прийти, бо, либонь, немає на всій неоглядній землі місця, з якого можна було б вийти, й немає на всій неоглядній землі такого місця, куди можна б прийти й почуватись, що ти таки прийшов. Куди й навіщо? Немає такого пристановиська на землі, бо душа втратила це пристановисько в самій собі.
— А де Кописточка?
Думка про діда Кописточку звідкись виринула. Приверзлося йому чи й справді хтось сказав про діда Кописточку? Е-е, не приверзлося, справді таки чув, сестра Мотря сказала, тільки чому не побачив його свіжої могили, коли опівночі був на цвинтарі?
И похололо всередині — таки почулося кінське іржання!
Ловлячи спиною дрижаки, Максим Ковтяга звернув із дороги, притулився до холодного стовбура берези, прислухаючись та приглядаючись. Здається, не встиг ще припасти до берези, як із-за ялин вигулькнули сани, що легенько так шелестіли, наче й не кінь був в упряжі, а нечутний вітер. Якби ж ото горе хмарою не клубочилося в душі, то почув би, а так не почув.
На санках сутулилась чоловіча постать.
Краєм ока помітивши цю зсутулену постать, Максим Ковтяга аж влип у березовий стовбур, ловлячи щоками та шиєю іній, що посипався з гілля. Ждав, що санки ось-ось проїдуть мимо, та раптом у лісовій сторожкій тиші почулося:
— Тпру-у...
І перегодя долинуло:
— Агов, діду Максиме...
Приязно так і вкрадливо, навіть прихована ласка прозвучала в голосі.
— Та виходьте із-за дерев, не ховайтеся.
Голос видався знайомий, тільки ніяк не міг пригадати, чий то голос, де чути доводилося.
— Я тебе впізнав... На санках підкину тебе до хати.
Максим Ковтяга винувато вийшов із-за берези, почвалав до
дороги.
— Це ти, Онисиме? — пильно приглядаючись, мовив.
— А то ж іще хто! — почулось у відповідь.— Чи не сподівався?
— Ти ж тепер хазяїн у лісі...
На санках справді сидів Онисим Потурнак.
У дядьківській понурій шапці, у понурому полатаному пальті, у понурих повстяних валянках, він скидався на дядька, якого лихо посеред ночі погнало до лісу. З-під чорних куштратих брів жаристі очі посвічували гострими вогниками. Все ще чудуючись із цієї дивної зустрічі, Максим Ковтяга опустився на санки. Онисим Потурнак поклав йому руку на плече й мовив:
— Знаю, все знаю!
— Що? — не второпав той.
— Як ото вас на льоду Стасюк і два Куниці підхопили й потягнули у Вівсяники.
— Звідки знаєш? — занепав духом старий, бо всякої всячини могли набалакати.
— Звідки знаю? Скрізь у мене вуха, та очі... Оті запроданці матимуть по заслугах, на те ми й лісники, так? Ми ще їм пригадаємо сватання, ми їм ще таке весілля зіграємо, що вони' покійникам заздритимуть... А ти, батьку, справжній герой, мені казали, як ти ото Маковія Федора боронив.