Ми вирішили, що він переночує у Бобовому фургоні, а я подамся в "Корчму Великого Дуба". Адже мені треба було дізнатися, куди Дрісколи вирушать завтра.
— Не йди туди! Підемо завтра разом,— благав мене Маттіа.
— А якщо ми їх не застанемо в "Корчмі Великого Дуба"?
— То й добре: будемо вільні.
— Ні, так не годиться. Адже в тебе болить нога. Як ми підемо?
— Все одно, Ремі, не йди туди сьогодні! Я боюся.
— Чого?
— Не знаю, чогось страшно за тебе...
— Ні, треба йти. Та вранці я неодмінно вернуся. Ось і арфу тут залишаю...
Я вирушив у путь.
Хоч я й утомився, проте йшов швидко і через півгодини уже був біля "Корчми Великого Дуба". Але я не побачив наших фургонів. Я шукав їх скрізь — надаремно. Стояли дві чи три жалюгідні двоколки з полотняним верхом, здоровий барак із дощок і два криті вози. Коли я підступився ближче, звідти почулося рикання звірів. А гарних, яскравих фургонів сім'ї Дріскол не було...
Я помітив, що одне вікно корчми світилося, і постукав у двері. Мені відчинив господар і спрямував на мене світло ліхтаря. Я побачив, що він упізнав мене, але, замість дати мені пройти, він сховав ліхтар за спину, озирнувся довкола і прислухався.
— Ваші фургони поїхали,— сказав він нарешті.— Твій батько переказав мені, щоб ти, не гаючи часу, йшов у Луїс — вони будуть там.
І, не сказавши більше ні слова, господар зачинив пе-реді мною двері.
Луїс! Я повинен іти в Луїс! Але я не знаю, де він, той Луїс, і як туди йти...
А Маттіа? Як же я покину Маттіа? Ні, треба вертатися на іподром...
Години через півтори я вже лежав у Бобовому фургоні на соломі, поруч з Маттіа. Я коротко розповів йому, що сталося, і заснув, як мертвий.
Прокинувся я дужий і бадьорий. Маттіа ще спав. Чи зможе він іти зі мною в Луїс?
Вилізши з фургона, я підійшов до Боба, який устав раніше за мене і розкладав уже багаття.
Аж раптом я побачив Капі! Його вів до нас на повідку полісмен.
Я став, мов уражений громом.
Капі, впізнавши мене, вирвався з рук полісмена й кинувся до мене.
Підійшов полісмен.
— Це твій собака? — спитав він.
— Мій.
— Тоді я тебе заарештую. І він схопив мене за руку. До нас підійшов Боб.
— Що вам треба від цього хлопця? Чому ви хочете його заарештувати?
— Ви його брат?
— Ні, друг.
— Цієї ночі якийсь чоловік і хлопець залізли крізь вікно до церкви святого Георгія. З ними був оцей собака, який мав їх остерегти, коли хтось нагодиться. Так воно й трапилось. Заскочені зненацька, злодії втекли у вікно, а собака залишився в церкві. Я був певен, що він допоможе мені знайти злодіїв. Ось один із них. А де твій батько?
Я мовчав, украй приголомшений. Он воно що! Дріскол узяв Капі для того, щоб собака остеріг його, коли він обкрадатиме церкву! Тепер ясно,
чого Дріскол став на постій у "Корчмі Великого Дуба". Зрозуміло й те, чого так несподівано звідти виїхав — рятувався втечею, бо його застукали на гарячому...
А я? Як бути мені? Адже я повинен довести, що не брав участі в крадіжці. А як я це доведу?
Тим часом з фургона зліз Маттіа й, шкутильгаючи, підбіг до мене. Він почув голоси.
— Поясніть полісмену, що я ні б чому не винен,— попросив я Боба.— Я ж був із вами до першої години ночі. Потім я був у "Корчмі Великого Дуба", де розмовляв з господарем, і зразу ж після цього знову прибіг сюди.
Боб переклав мої слова полісменові, але вони його не переконали.
— Саме о першій годині п'ятнадцять хвилин злодії залізли до церкви,— сказав він.— Цей хлопець вийшов звідси о першій чи за кілька хвилин до першої, як він каже. Отже, о першій п'ятнадцять він міг бути в церкві.
— За чверть години звідси до міста не дійдеш.
— Не дійдеш, так добіжиш,— заперечив полісмен.— До того ж, хто доведе, що він вирушив рівно о першій?
— Я доведу. Якщо треба — то під присягою! — вигукнув Боб.
— Ви? А чи варта чогось ваша присяга?
— Я англійський громадянин,— мовив Боб з гідністю. Полісмен знизав плечима.
— Поки там що, я заберу цього хлопця. Хай дасть пояснення перед судом.
Маттіа кинувся до мене.
— Тримайся! — шепнув він мені на вухо.— Ми не залишимо тебе.
І він поцілував мене.
— Забери Капі,— сказав Маттіа по-французьки. Але полісмен зрозумів мене.
— Ні, ні! — заперечив він.— Я забираю собаку з собою. Він мені ще пригодиться. Знайшов одного злодія, знайде й другого.
Отже, мене заарештовано вже вдруге. Але на цей раз мені було дуже соромно. Йшлося ж бо не про безглузде звинувачення в крадіжці власної корови, яке мені легко вдалося спростувати. А як доведу я тепер, що непричетний до крадіжки?
Тюрма, до якої мене привели, була зовсім не схожа на ту захаращену цибулею кімнатчину, в якій мене замкнули колись у Франції. Це була справжня камера із загратованим вікном. Тут стояли тільки ослін та койка.
Я впав на ослін і довго сидів, не в силі поворухнутися. Мене поймав розпач. В якому жахливому становищі я опинився! В яку безвихідь зайшов...
"Тримайся,— сказав Маттіа,— ми не залишимо тебе". Але що може зробити такий хлопчак, як Маттіа? Що може зробити навіть такий чоловік, як Боб? Що можуть зробити вони вдвох?
Я підійшов до вікна і відчинив його, щоб помацати залізні грати. Вони були вмуровані в камінь. А стіни! Майже метр завтовшки... Долівка вимощена кам'яними плитами, двері оббиті листовим залізом.
Я знову підійшов до вікна. Воно виходило на невеличкий, вузький двір, що впирався в стіну метри чотири заввишки.
Річ певна, з цієї тюрми не втечеш, навіть коли тобі допомагатимуть віддані друзі. Адже відданістю стіни не проб'єш...
Від хвилювання я не міг заснути, хоч який був утомлений. Вранці мені принесли їжу, але і їсти я не міг. Мене пекла непогамовна спрага, і я безперестану пив
воду.
Коли в камеру ввійшов тюремник, я відчув полегшення. Може, мене поведуть на допит? Чи навіть на суд, де я доведу свою невинність? З цим питанням я звернувся до тюремника, який не видався мені лихою людиною. Він охоче відповів, що, певно, мене поведуть на суд завтра, а потім спитав і собі:
— Як ви залізли в церкву?
Я став гаряче його запевняти, що не вчинив ніякого злодійства. Та він тільки подивився на мене, знизав плечима й сказав упівголоса:
— Які зіпсуті хлопці в Лондоні!
Ці слова жорстоко мене вразили. Якщо тюремник не повірив, що я ні в чому не винен, то як повірить у це суддя... А проте, у мене ж є свідки — Боб і Маттіа. Суддя повинен вислухати їх і зважити на їхні свідчення.