Ми, як і раніше, тинялися по Лондону, заробляючи гроші грою та співами. Ми не були привілейованими музикантами, які грають у певному кварталі і мають "свою публіку". Надто ще малі й несміливі, ми поступалися місцем тим, хто виборював свої права способами, супроти яких ми встояти не могли. Скільки разів траплялося так, що ми, вже виступивши і чекаючи грошей, змушені були тікати від якогось там здорованя-шотлан-дця в плісированій спідничці, з пледом і в капелюсі з перами. Зачувши звук його волинки, ми ту ж мить давали дьору. Маттіа любесенько заглушив би його волинку своїм корнет-а-пістоном, але ми були безсилі перед музикантом.
Так само ми були не годні змагатися з ватагами музи-кантів-"негрів", що вешталися по вулицях. Ці люди — не справжні негри. Вони натягають на себе кумедні фраки з довгими, мов риб'ячі хвости, фалдами і з величезними комірами, звідки їхні голови стирчать, як букети квітів з паперових обгорток. Ми боялися їх іще дужче, ніж шотландських "бардів". Коли ми їх бачили чи бодай чули звуки їхніх банджо, то шанобливо замовкали і йшли куди-інде, у якийсь квартал, де не сподівалися здибати таку саму ватагу. Щоправда, інколи ми ставали десь збоку й чекали, поки скінчиться їхній "концерт".
І от якось я побачив, що один з "негрів", чи не най-химерніший з усіх, подає Маттіа якісь знаки.
Спочатку я подумав, що він насміхається з нас і хоче за наш рахунок розважити публіку, але, на превелике моє здивування, Маттіа помахав йому рукою.
— Ти його знаєш? — спитав я.
— Це Боб.
— Який Боб?
— Мій друг Боб із цирку Гассо, один з тих двох клоунів, про яких я тобі розповідав. Це він навчив мене англійської мови.
— Ти що, не впізнав його?
— Не впізнав! У Гассо він посипав свою кучму борошном, а тепер мастить її ваксою!
Скінчивши грати, Боб підійшов до нас, і з того, як він звернувся до Маттіа, я зрозумів — він дуже любив мого друга. Рідний брат не зрадів би так із зустрічі, як цей старий клоун: очі його сяяли, в голосі бриніла ніжність. Боб сказав, що втратив роботу в цирку і хоч-не-хоч став вуличним музикантом.
Але нам довелося швидко розійтися. Боб мусив чимчикувати з своєю ватагою, а ми повинні були шукати кварталу, куди не зайдуть "негри". Боб і Маттіа домовились, що вони зустрінуться в неділю.
Боб, ясна річ, і до мене поставився приязно. Незабаром він став також і моїм другом. Він бував у бувальцях і давав нам розумні поради, як треба жити в Лондоні. Він заприятелював і з Капі й часто з заздрістю говорив, що якби в нього був такий собака, то він не знав би горя-біди. Не раз він пропонував нам об'єднатися і вирушити в мандри по Англії вчотирьох. Але я, зрозуміло, рішуче відмовлявся від цього.
Отакі були наші справи напередодні Різдва. Замість того, щоб виходити з дому вранці, ми вирушали на заробітки аж увечері, годині о восьмій-дев'ятій.
Ми грали у скверах і на вулицях, де в цей час уже не їздили екіпажі. Адже потрібна була тиша, щоб нашу музику почули в оселях крізь зачинені вікна та двері, щоб вона розбудила дітей у їхніх ліжечках і сповістила про свято. Потім ми йшли на центральні вулиці. Проїздили останні екіпажі, які розвозили глядачів із театрів, і нарешті наставала тиша. І ми грали найніжніших, най-задушевніших наших пісень. Погравши, зверталися до публіки: "Шановні панове, на добраніч вам, веселого Різдва!" — і йшли грати кудись-інде.
Так ми грали протягом трьох тижнів.
РОЗДІЛ XIX. ПОБОЮВАННЯ МАТТІА
Містер Джеймс Мілліган не приходив більше до містера Дріскола, принаймні, ми ні разу не бачили його в "Дворі Червоного Лева".
Після Різдва ми знову стали виходити з дому на цілий день, тож наші сподівання на зустріч з Артуровим дядьком зменшились. Тепер тільки неділі були у нас вільні, але ми не йшли гуляти, а здебільшого сиділи вдома і, таким чином, позбавляли себе гарного перепочинку.
Ми чекали.
Маттіа спитав у свого друга Боба, як би можна дізнатись про адресу такої собі пані Мілліган, у якої паралізований син, або містера Джеймса Міллігана. Але Боб відповів, що для цього треба знати, хто така пані Мілліган і хто такий Джеймс Мілліган, бо прізвище Мілліган дуже поширене в Англії і, зокрема, в Лондоні.
Це не спадало нам на думку. Для нас існувала тільки одна пані Мілліган — Артурова мати, і тільки один Джеймс Мілліган — Артурів дядько.
Тоді Маттіа знов завів мову про повернення до Франції, і знову я заперечував, і наші суперечки довкола цього питання розгорілися з новою силою.
— Ти хочеш відмовитись від розшуків пані Мілліган? — питав я.
— Аж ніяк. Але хто тобі сказав, що пані Мілліган зараз в Англії?
— А чому ти гадаєш, що вона — у Франції?
— Мені здається це цілком імовірним. Артур хворий. Чом би його матері не повезти його в країну з гарним кліматом, де він може легше одужати?
— Хіба тільки у Франції цілющий клімат?
— Але ж саме у Франції Артур уже раз одужав. Отже, мати повинна б була повезти його туди знову. До того ж, я хотів би, щоб ти виїхав звідси.
Я не наважувався спитати, чому Маттіа хоче, щоб я виїхав з Англії, бо знав, яка буде його відповідь.
— Я боюся,— вів далі Маттіа,— що з нами тут скоїться якесь лихо. Тікаймо звідси!
Однак, незважаючи на те, що ставлення моєї сім'ї до мене анітрохи не змінилося, в мене не вистачало духу послухатись Маттіа.
А головне — я й досі не вірив, що я чужий сім'ї Дрісколів...
Час минав повільно, дуже повільно. Однак тижні спливали за тижнями, місяці — за місяцями, і нарешті настав день, коли наша сім'я мала покинути Лондон і вирушити в мандри по Англії.
Обидва фургони були свіжо пофарбовані. У них понапихали краму, який треба було продати за літо.
Чого там тільки не було! Просто дивно, як весь цей крам міг поміститися в двох фургонах! Сувої матерії, трикотажні вироби, шапки й капелюхи, косинки, носовички, шкарпетки, жилети, ґудзики, кнопки, нитки, вата, вовна для плетіння, голки, ножиці, бритви, серветки, персні, мило, помада, вакса...
Ми з Маттіа бачили, як з підвалу в сараї витягли знайомі нам два тюки, що потрапили в "Двір Червоного Лева" аж ніяк не з крамниць.
Нарешті фургони навантажено, коні куплено. Все було готове до від'їзду.
А що доведеться робити нам? Чи ми залишимося в Лондоні з дідом? Чи станемо продавцями, як Ален і Нед? А може, поїдемо разом з усіма і будемо, як і донедавна, грати за гроші по селах і містах?