— Оце той юнак, про якого ви мені розповідали? — спитав він батька, показавши на мене пальцем.— 3 вигляду він міцний.
— Відповідай панові! — наказав батько.
— Ви добре себе почуваєте? — спитав джентльмен.
— Так, пане.
— І ніколи не хворіли?
— В мене було запалення легень.
— О! За яких же це обставин?
— Я захворів після того, як пролежав ніч на снігу в страшний мороз. Мій хазяїн, який також ночував на снігу, замерз тієї ночі, я ж відбувся запаленням легень.
— Давно це було?
— Три роки тому.
— І ця хвороба минула без ускладнень? Ви ніколи не відчуваєте втоми, млості, не пітнієте вночі?
— Ніколи. Якщо я втомлююсь, то це тому, що багато мандрую, але не стаю від того хворим.
— І ви легко переносите втому?
— Легко.
Гість підвівся, підійшов до мене і почав обмацувати мої плечі. Потім приклав руку мені до серця. Тоді при-тис голову до моєї спини, до грудей і сказав, щоб я глибоко дихав. Насамкінець звелів мені покашляти.
Після цього він пильно й досить довго дивився мені в обличчя. Отож саме тоді у мене майнула думка, що він, напевно, любить кусатись — така жахлива була в нього усмішка.
Гість знову повів з батьком розмову по-англійськи. Через кілька хвилин обоє вони вийшли, але не в ті двері, що вели на вулицю, а в ті, що вели в сарай.
Я питав себе, чому цей джентльмен так докладно розпитував мене про здоров'я. Невже він хоче взяти мене до себе за слугу? А як же Маттіа та Капі?
Трохи згодом повернувся батько і сказав мені, що я йому не потрібен — він іде з дому. Отож я можу, як хочу, піти погуляти.
Мені зовсім не хотілося гуляти. Але що я мав робити в цьому невеселому домі? Краще вже погуляти, ніж нудитись, сидячи тут.
Надворі йшов дощ, і я заліз у наш фургон, щоб надіти кожушанку. Та, на превеликий свій подив, я побачив у фургоні Маттіа. Я хотів був із ним заговорити, проте він затулив мені рота рукою і сказав пошепки :
— Відчини двері сарая, я непомітно вийду за тобою. Не треба, аби вони знали, що я був у фургоні!
— Знаєш, хто той пан, що був оце в твого батька? — спитав Маттіа, коли ми вже були на вулиці.— Це містер Джеймс Мілліган, дядько твого друга Артура.
Я, мов заворожений, став серед вулиці. Маттіа взяв мене за руку і повів далі, говорячи:
— Мені було нудно гуляти самому цими сумними вулицями цього сумного недільного дня. Я вернувся додому, заліз у фургон і ліг на свої нари — хотів поспати. Але спати мені не довелося. В сарай увійшов твій батько в супроводі незнайомого джентльмена, і я мимохіть почув їхню розмову:
"Міцний, як скеля,— сказав джентльмен.— Десять інших на його місці врізали б дуба, а він тільки захворів на запалення легень".
Я став прислухатись, та вони раптом змінили розмову.
"Як ся має ваш небіж?" — спитав твій батько.
"Як не дивно, набагато краще. Адже три місяці тому всі лікарі прирікали його на смерть. Але його дорогенька матуся і на цей раз урятувала його своїм доглядом. Яка чудова мати пані Мілліган!"
Я став дослухатися ще пильніше.
"Ну, якщо вашому небожеві ведеться краще,— повів далі твій батько,— то всі ваші заходи перестороги ні до чого".
"На якийсь час, може, й так,— відповів джентльмен,— але навряд чи Артур житиме. Це було б чудо, а чудес у цьому світі не буває. Треба, щоб на той день, коли він помре, я був гарантований від будь-яких несподіванок, і щоб єдиним спадкоємцем залишився я — Джеймс Мілліган".
"Будьте спокійні,— сказав твій батько.— Все так і буде; я за це відповідаю".
"Я на вас розраховую",— сказав джентльмен і додав кілька слів, яких я до пуття не зрозумів. Щось наче таке: "Тоді побачимо, що нам з ним робити". І він вийшов.
Коли я вислухав Маттіа, перше, що мені спало на думку — це побігти до батька і спитати адресу містера Міллігана, щоб дізнатися від нього про Артура та його матір. Але я одразу схаменувся. Питати в дядь ка, який чекає не дочекається смерті свого небожа, про цього небожа! До того ж, цим би я виказав нас перед паном Мілліганом. Він би збагнув, що його розмову з Дрісколом чули...
Артур живий. Почуває себе краще. Що ж, на сьогодні мені досить і цієї радісної звістки.
РОЗДІЛ XVIII. РІЗДВО
Тепер у нас з Маттіа тільки й мови було, що про Артура, пані Мілліган та Джеймса Міллігана.
Де Артур і його мати? Де їх шукати? Чи пощастить знайти?
Кінець кінцем у нас виник план, в успіху якого, здавалося, годі було сумніватись. Якщо Джеймс Мілліган приходив один раз у "Двір Червоного Лева", то він, далебі, навідається туди і вдруге, і втретє. Адже в нього з моїм батьком якісь справи. А коли він піде, Маттіа покрадеться за ним назирці й побачить, де він живе. А потім ми розпитаємо слуг. Можливо, вони й наведуть нас на слід Артура.
Цей чудовий план захопив мене. На якийсь час я навіть забув про свої тривоги та турботи.
Після пригоди з Капі і листа матінки Барберен Маттіа щодня казав мені: "Повернімося до Франції!" А я знай відповідав йому: "Я не повинен кидати сім'ю". "Треба їхати",— не відступався Маттіа. "Я мушу залишитись",— правив своєї я.
Тепер до цієї останньої фрази я незмінно додавав: "... щоб знайти Артура". Маттіа нічого було на це заперечити. Адже конче треба було попередити пані Мілліган про заміри брата її покійного чоловіка.
Тепер, перед Різдвом, ми виходили давати на вулицях вистави по ночах. В Англії різдвяні концерти відбуваються вночі. Вдень ми сиділи вдома, отже, сподівалися, що не сьогодні-завтра підстережемо Джеймса Міллігана.
— Коли б ти знав, як мені хочеться, щоб ти знову зустрівся з пані Мілліган! — сказав якось Маттіа.
— Чому?
— Тому, що вона така добра до тебе,— відповів він після довгого вагання.
Потім він додав:
— А ще тому, що вона, певно, допоможе тобі знайти батьків.
— Маттіа!
— Ти не хочеш мене слухати. Даремно... Ремі, я й на мить не можу припустити, що ти — син Дрісколів. Подивись на себе і на них. Я маю на увазі не тільки біляве волосся... Ти не схожий на них і вдачею. Ти — не їхній. І це підтвердиться, коли ми розшукаємо пані Мілліган.
— Як це?
— Є в мене одна думка...
— Скажи, що це за думка.
— Ні, не скажу.
— Чому?
— Тому, що коли це дурниця...
— То й що?
— Було б дуже погано, якби ця моя думка виявилась неслушною. Не треба тішити себе радощами, яким не судилося збутися. Хай гіркий досвід з Беснал-Грін стане нам за приклад. Ми уявляли собі прекрасні зелені луки, а побачили смердючі калюжі...