РОЗДІЛ VII. УРОК МУЗИКИ
На шахті у мене тепер з'явилися друзі. Спільні тривоги, горе й страждання єднають серця.
Дядько Гаспар і особливо "вчитель" полюбили мене як рідного сина. Інженер, дарма що не ділив з нами ув'язнення, теж прив'язався до мене, як до дитини, що її врятував од смерті. Він запросив мене до себе, познайомив зі своєю донькою.
Всі хотіли, щоб я залишився жити у Варсі.
— Я знайду тобі вибійника,— казав дядько Гаспар,— і ми більше не розлучимось.
— Якщо хочеш працювати в конторі,— пропонував інженер,— я знайду тобі місце.
Але мені не подобалось працювати під землею. Я любив світ широкий і вільне життя...
Маттіа весь час був похмурий і стурбований. Я питав, що з ним, але він відповідав, що він такий, як завжди. І коли я сказав, що ми через три дні йдемо звідси, Маттіа кинувся мені на шию і признався, чому був такий зажурений.
— То ти не покинеш мене? — вигукнув мій друг. Замість відповіді я дав йому доброго стусана — щоб
знав, як сумніватися в мені, а ще, мабуть, тому, що хотів приховати почуття, які охопили мене після цього свідчення найщирішої приязні з боку Маттіа.
Маттіа міг прожити і без мене, міг заробити собі на життя. Він мав неабиякий хист до гри на музичних інструментах, до співу, танців; мав він і акторський талант. До того ж, своєю усмішкою, лагідним поглядом, своїм відкритим обличчям він зворушував навіть най-черствіші серця. За той час, що я працював у шахті відкатником, а він мандрував із Капі по околицях, Маттіа заробив вісімнадцять франків — немалі гроші.
Сто двадцять вісім уже зароблених нами франків і вісімнадцять франків Маттіа складали разом сто сорок шість франків. Нам бракувало тільки чотирьох франків, щоб купити корову матінці Барберен.
Хоч я й відмовився працювати в шахті, Варе я покидав із щемом у серці. Мені не хотілося розлучатися з Алексісом, дядьком Гаспаром і 4вчителем". Але така вже була моя доля — покидати тих, кого я любив і хто любив мене...
Вперед!
Арфа через плече, торба на спині — і ось ми знову простуємо по дорозі. Щасливий Капі качається в пилюці.
Як гарно йти по второваній дорозі, на якій відлунює кожний твій крок! Яке сліпуче сонце! Які чудові дерева!
Перед тим, як вирушити, я і Маттіа довгенько обмірковували наш маршрут. Я навчив Маттіа читати карту, і він уже не дивувався, що віддалі між містами, які треба відміряти ногами, набагато довші від віддалей на карті, що ми їх промірювали пальцем. Добре все зваживши, ми вирішили йти до Шаванона через Юссель і Клермон. Це давало нам можливість відвідати курортні міста Сен-Нектер, Мон-Дор, Руайя, Бурбуль тощо, де в той час було повно приїжджих. Коли я працював відкатником, Маттіа, вештаючись з Капі по околицях, познайомився з дресирувальником ведмедів, що повертався з курортів. Він сказав, що там можна добряче заробити. І Маттіа хотів настарати трохи грошенят, вважаючи, що чим більше в нас їх буде, тим кращу корову ми купимо матінці Барберен.
Отже, ми надумали йти на Клермон.
Ще по дорозі з Парижа до Барса я почав учити Маттіа читати і дещо розповів йому про ноти. Тепер, ідучи з Варса до Клермона, я знову взявся до уроків.
Правду кажучи, вчитель з мене був поганенький. Але і з Маттіа був кепський учень. Отож навчання ледве посувалося.
Маттіа втуплював очі в книгу, проте вичитував з неї такі нісенітниці, які робили більше честі його уяві, ніж увазі.
Кілька разів, втративши терпець і ляскаючи рукою по книзі, я гнівно кричав, що в нього не голова, а пень.
Маттіа не сердився, а дивився на мене лагідними, усміхненими очима.
— Авжеж,— казав він,— до цього пенька тільки тоді щось дійде, як добре по ньому луснеш. Гарафолі відразу це збагнув.
Хіба можна було гніватись, чуючи таку відповідь? Я сміявся, і ми знову бралися до навчання.
Що ж до музики — тут усе було по-іншому. Я дивувався з успіхів Маттіа. А по недовгім часі побачив, що в учителі йому не годжуся. Він питав мене про таке, на що я не міг дати відповіді.
Мені було дуже прикро. Я цілком поважно ставився до своєї ролі вчителя і вважав принизливим для себе те, що мій учень ставить такі запитання.
Загнаний в глухий кут, я відповідав йому:
— Так є тому, що так повинно бути. Це — закон. Маттіа був не з тих, хто повстає проти закону. Але
він дивився на мене, так широко відкривши рота й вирячивши очі, що я мимоволі бентежився.
На четвертий день нашої подорожі Маттіа знову спитав мене про щось. І я відповів йому з гідністю: "Тому, що так воно є".
Він прибрав дуже заклопотаного вигляду. Весь день я не міг витягти з нього жодного слова — а це було не в його звичці: він любив побазікати і посміятися.
Я кілька разів питав, що це з ним. Нарешті він озвався:
— Ти, безперечно, хороший учитель,— мовив він.— Я гадаю, що ніхто не навчив би мене стільки, як ти. Але...
Маттіа замовк.
— Що "але"?
— Але, мабуть, є речі, яких ти не знаєш. А втім, навіть найученіші люди не можуть усього знати, чи не так? Либонь, і вони комусь відповідають: "Так є тому, що так повинно бути..." Ремі, якби ти захотів, ми могли б купити книжку — о, звичайно, недорогу! — в якій були б викладені основні правила музики.
— Правильно.
— Я знав, що ти так скажеш. Зрештою, ти не можеш знати того, що написано в книжках, бо вчився ти не з книжок...
— Хороший учитель кращий за найкращу книгу.
— Авжеж. Тому я хочу тобі сказати ще одну річ. Якщо ти не проти, я візьму урок музики в справжнього учителя. Один-єдиний урок... Хай він мені пояснить усе, чого я не знаю...
— Чому ж ти не взяв такого уроку, коли я працював у шахті?
— Бо справжньому вчителеві треба заплатити, а я не хотів витрачати на урок з музики твої гроші.
Мене дошкулили слова Маттіа про справжнього вчителя, але моє марнославство не встояло проти останніх його слів.
— Славний ти хлопець,— сказав я.— Мої гроші — це твої гроші, бо ти заробляв їх так само, як я, навіть, бувало, і краще, ніж я. Ти візьмеш у справжнього вчителя стільки уроків, скільки тобі треба, та й я чогось навчуся біля тебе.
Справжній учитель, який був нам потрібен — це не якийсь там сільський скрипаль, це артист, справжній артист; його можна знайти тільки у великих містах. Вивчивши карту, я побачив, що найбільше місто на нашому шляху в Клермон — це Мант. Його назва була написана чималими жирними літерами.