— То байдуже,— відповів мені "вчитель".— Рятівники вже близько. Вони чують нас, а ми — їх. Незабаром зможемо розмовляти.
Я швидко видряпався у вибій і прислухався.
Справді, кайла цюкали зовсім близько. Долинали й голоси рятівників — негучні, але досить виразні.
Трохи опам'ятавшися, я відчув, що дуже змерз. А що теплого одягу в нас не було, то мене закопали по шию у вугільну потеруху, яка завжди зберігає тепло. Дядько Гаспар і "вчитель" притулились до мене. Я розповів їм про те, як загубив рейки.
— Ти наважився пірнати?
— Чом би й ні? Жаль тільки, що не знайшов рейок. Але, як сказав "учитель", тепер це було байдуже. Нас
визволять або через галерею, або через пробитий хід.
Голоси ставали дедалі виразнішими. А незабаром ми почули повільні слова:
— Скільки вас?
Серед нас усіх найгучніший голос був у дядька Гаспара. Отож він відповів:
— Семеро.
Запала мовчанка. Мабуть, вони сподівалися, що нас багато більше.
— Поспішайте! — гукнув дядько Гаспар.— Ми ледь живі.
— Ваші імена?
Дядько Гаспар назвав усіх.
Для тих, хто чекав нагорі, був найтрагічніший момент. Коли дізналися, що з нами незабаром можна буде розмовляти, поприбігали всі родичі й друзі шахтарів, які не вийшли з шахти після затоплення; солдати насилу стримували їх біля входу в галерею.
Коли інженер оголосив, що нас тільки семеро, людей охопив розпач. Але разом з тим у кожного жевріла надія, що серед цих сімох є той, на кого вони чекають.
Інженер повторив наші імена.
Сто двадцять матерів і жінок були нагорі. І тільки четверо з них почули щасливу звістку. А решта... Скільки горя, скільки сліз!.. Ми теж думали про те, чи врятувався ще хтось, крім нас.
— Скільки всього врятувалося? — спитав дядько Гаспар.
Ніхто не відповів.
— Спитай, де Маріус,— сказав Паже.
Дядько Гаспар спитав знову, але відповіді не було.
— Вони не почули.
— Ні, їм просто нічого відповісти.
— Скільки днів ми тут сидимо? — спитав я.
— Чотирнадцять.
— Чотирнадцять днів! А ми гадали, що минуло п'ять, щонайбільше шість днів...
— Вам уже недовго залишилось пробути у вашій в'язниці. Будьте мужні! Не треба більше розмовляти. Це затримує роботу. Потерпіть іще кілька годин.
Ці години були найдовшими за все наше ув'язнення. Кожен удар кайла здавався нам останнім. Та за цим ударом лунав другий, за другим третій — і так без кінця...
Час від часу до нас озивалися:
— Ви дуже голодні?
— Так, дуже.
— Можете ще трохи потерпіти? Якщо ви надто ослабли, ми просвердлимо отвір, спустимо вам бульйону, але це затримає ваше визволення. Якщо можете, то потерпіть. Швидше будете на волі.
— Ми потерпимо. Але благаємо вас — поспішайте. Вичерпування води цебрами також не припинялося
ні на мить. Рівень води неухильно нижчав.
— Скажи їм, що вода спадає,— сказав "учитель".
— Ми це знаємо. Хоч через наш хід, хоч через галерею — ми все одно дістанемося до вас.
Удари кайл стали не такими сильними. Мабуть, сподівалися пробити отвір, але побоювалися обвалу землі. Адже ми могли покалічитися або й загинути.
"Учитель" застеріг нас, що слід також боятися повітряного поштовху. Як тільки отвір буде пробито, повітря прорветься крізь нього з силою гарматного пострілу.
Дивна річ: чим швидше наближався час нашого визволення, тим більше ми слабшали. Я не міг навіть підвестися, навіть піднести руку. Мене трусило, хоч холоду я не відчував.
Нарешті від стелі відкололося кілька великих шматків вугілля. Нас засліпило світло ламп. Отвір був пробитий!
За мить запала темрява. Потужний струмінь повітря погасив лампи.
— Не бійтеся! Зараз ми знову засвітимо лампи. Почекайте трошки.
Чекати! Знову чекати!
Аж тут почувся сильний сплеск води в галереї. Обернувшись, я побачив яскраве світло, що наближалося до нас.
— Тримайтеся! Тримайтеся!
Крізь отвір нам простягали руки; водночас до нас підходили знизу.
На чолі рятувальної команди йшов інженер. Він першим піднявся у виробку. Я не встиг вимовити й слова, як він схопив мене на руки.
Це було саме вчасно, бо я вже зовсім знемігся. Однак пам'ятаю, як мене несли, а потім закутали в ковдру.
Я заплющив очі, але трохи згодом мене щось наче осліпило; я знову їх розплющив.
Ми були на свіжому повітрі. Це світло дня засліпило мене. Раптом щось біле кинулося до мене. Капі! Він скочив на руки інженера і став лизати мені обличчя. Водночас я почув, що хтось узяв мене за праву руку й поцілував.
— Ремі! — озвався тихий голос. То був Маттіа.
Я поглянув навколо себе і побачив величезну юрбу. Люди мовчали, бо їм наказано не хвилювати нас криками. Але їхні погляди говорили більше, ніж слова.
До мене простяглися десятки рук, але інженер, гордий і щасливий, сам поніс мене до контори, де для нас були приготовлені ліжка.
Через два дні я вже гуляв вулицями Варса з Маттіа, Алексісом і Капі. Люди зупинялися, щоб подивитися на мене. Деякі підходили і з сльозами на очах тиснули мені руку.
А деякі з людей відверталися. Вони були в жалобі. Я знав: це родичі загиблих.
Були й такі, що запрошували мене на обід або в кав'ярню.
— Розкажеш нам усе, що з тобою було,— говорили вони.
Я дякував їм і відмовлявся. Не хотілося розповідати про свої тяжкі пригоди людям байдужим, які гадали, що відплатять мені за це обідом...
До того ж, я більше любив слухати, ніж розповідати. Отож я слухав Алексіса, Маттіа. Вони розповідали мені, що діялося тут, у Варсі, в той час, як ми були під землею.
— Як тільки я, було, подумаю, що ти загинув через мене,— говорив Алексіс,— у мене терпли руки й ноги. Я був певен, що ти помер...
— А я не вірив, що ти загинув! — казав Маттіа.— Я не знав, чи вийдеш ти живим із шахти, чи доберуться до вас вчасно і встигнуть врятувати, але я не вірив, що ти потонув. І я був певен: якщо рятувальні роботи посуватимуться досить швидко, то тебе неодмінно знайдуть. Отож, поки Алексіс оплакував тебе, я підбадьорював себе словами: "Він не загинув!" І я питав усіх: "Скільки днів людина може прожити не ївши? Чи довго вичерпуватимуть воду? Коли продовбають хід до старих виробок?" Але ніхто не відповідав так, як мені хотілося. Коли вас спитали, як вас звати, і коли я почув твоє ім'я, то впав на землю і заплакав...
Я був дуже гордий з того, що Маттіа так вірив у мене і не хотів навіть подумати про те, що я помер.