Своїм спокоєм і рішучістю "вчитель" чимдалі більше прихиляв нас до себе. Безперечно, велич і краса мужності завжди захоплюють і викликають повагу. Ми відчували, що "вчитель" морально сильніший за нас, що він здатен змагатися, і чекали від нього допомоги.
Всім раптом стало ясно: перш за все треба видовбати ці дві площадки. Ми повинні були влаштуватися так, щоб не скотитися в прірву, яка зяяла в нас під ногами.
Горіло п'ять ламп. Вони давали досить світла, щоб працювати.
— Виберімо місця, де трохи легше шкребти,— мовив "учитель".
— Я хочу щось сказати,— озвався дядько Гаспар.— Бачу, що всі ми тут подуріли. Один тільки "вчитель" не втратив розуму. Це справжня людина. До того ж, у нього добре серце. Він такий самий шахтар, як ми, проте багато в чому розбирається краще за нас. Я пропоную обрати його нашим начальником, і хай він керує роботою.
— "Учитель"? — вигукнув Карорі, вайлуватий, не вельми тямущий чолов'яга.— А чому не я? Якщо обираєте відкатника, то я такий самий відкатник, як і він.
— Не відкатника ми обираємо, а людину! А він — найкращий серед нас.
— Ще вчора ви цього не казали...
— Вчора я був таким самим бевзем, як і ти. Я глузував із "учителя" разом з усіма, бо не хотів визнавати, що він знає більше за нас. А сьогодні я прошу його, щоб він командував нами. Я буду слухатись тільки його. А ви?
— Керуй, "учителю", ми слухатимемось тебе.
— Ми будемо слухатись!..
— Гаразд,— сказав "учитель",— раз ви просите, щоб я став вашим начальником, я погоджуюсь, але з однією умовою: ви робитимете те, що я вам скажу. Може, нам доведеться пробути тут довгенько, кілька днів. Я не знаю, що з нами станеться. Ми тут, як моряки, що опинилися на плоту після потоплення корабля. Та наше становище куди гірше, ніж тих моряків, бо на плоті, принаймні, дихаєш свіжим повітрям і бачиш ясний день... Отож хоч би що там трапилось, ви повинні мені коритися, якщо вже обрали мене начальником.
— Будемо коритися! — гукнули ми в один голос.
— Ви коритиметеся, якщо будете думати, що мої розпорядження слушні. А якщо ви так не будете думати?
— Будемо думати.
— Ми знаємо — ти чесна людина, "вчителю".
— Ти сміливий.
— Багато знаєш.
— Забудь наші кпини, "вчителю"!
— Клянетесь? — спитав "учитель".
— Клянемось!
Після цього ми дружно взялися до роботи. У всіх нас у кишенях були ножі, гарні ножі з міцними колодочками, гострими й твердими лезами.
— Троє з нас — найсильніші — довбатимуть ґрунт,— розпорядився "вчитель",— а слабші — Ремі, Карорі, Паже і я — рівнятимемо його...
— Ні, тільки не ти! — перебив його здоровань Компейру.— Ти не повинен працювати, "вчителю", в тебе не дуже міцне здоров'я. До того ж, ти тепер наш інженер, а інженери не працюють руками.
Всі ми підтримали Компейру.
Наша робота була б досить легкою, якби ми мали інструмент. Але без інструменту вона виявилась забарною і важкою. Треба було видовбати в сланці дві площадки — такі, щоб на них розмістилося сім чоловік — четверо внизу і троє зверху. Отож ми працювали з неабияким завзяттям.
Двоє довбали ґрунт, а третій скидав униз шматки сланцю. "Вчитель", присвічуючи лампою, стежив за роботою.
Довбаючись у ґрунті, ми знайшли кілька шматків старого дерев'яного кріплення, які нам дуже згодилися: ми укріплювали ними наші насипи, аби щебінь не скочувався вниз.
По трьох годинах безперервної праці ми видовбали площадки, на яких можна було сісти.
— Поки що досить,— сказав "учитель".— Пізніше ми розширимо площадки так, щоб на них можна було лежати. А зараз не треба надто витрачати сили — вони ще будуть нам потрібні.
На нижній площадці влаштувалися "вчитель", дядько Гаспар, Карорі і я, на верхній — решта.
— Не слід світити всі лампи,— порадив "учитель".— Хай горить тільки одна.
Всі його розпорядження негайно виконувались. Отож ми хотіли були погасити зайві лампи, але "вчитель" махнув рукою, щоб ми зупинилися.
— Хвилиночку,— мовив він.— Ану ж як вітром погасить нашу лампу! Це навряд чи станеться, однак треба врахувати й неможливе. Чи є в когось з вас сірники, щоб знову засвітити її?
Хоч у шахті суворо заборонялося запалювати вогонь, майже всі шахтарі носили в кишенях сірники. Оскільки інженера, який міг би покарати за порушення розпорядку, не було, то на запитання: "В кого є сірники?" — відповіли четверо: "В мене".
— У мене теж є,— вів далі "вчитель",— але вони мокрі.
Виявилось, що і в інших сірники мокрі, бо вони лежали в кишенях штанів, а ми намокли аж по груди, а дехто і по шию.
Нарешті озвався Карорі, який дуже повільно метикував, а ще повільніше повертав язиком.
— У мене теж є сірники.
— Мокрі?
— Не знаю. Вони в мене в шапці.
— Ану давай свою шапку!
Замість того, щоб дати свою шапку з хутра морської видри, велику, як турецький тюрбан, Карорі кинув нам коробку сірників. Вони були сухі.
— А тепер гасіть лампи! — наказав "учитель". Залишалася горіти тільки одна лампа, що тьмяно
освітлювала нашу в'язницю.
РОЗДІЛ V. У ВИБОЇ
Тепер у шахті панувала цілковита тиша. До нас не долинав ніякий шум. Вода під ногами стояла незрушно.
Ні брижів, ні сплеску. Шахта, як сказав "учитель", була затоплена, і вода, заповнивши всі галереї аж до склепіння, замурувала нас у нашій тюрмі міцніше й щільніше, ніж кам'яна стіна. Важка мертва тиша була моторошнішою, жахливішою, ніж оглушливе ревіння, яке ми чули, коли вода ринула в шахту. Ми були поховані живцем у могилі, і тридцять чи сорок метрів землі давили на наші серця.
Робота на якийсь час поглинула нашу увагу. Тепер же, відпочиваючи, ми почали усвідомлювати своє становище. І ми всі, навіть "учитель", впали в розпач.
Я відчув, що на мою руку посипались теплі краплини. То мовчки плакав Карорі.
— На верхній площадці почулося зойкання. Голос Паже без угаву повторював:
— Маріус! Маріус! Маріус!
Повітря було важке. Дихати ставало трудно, у вухах шуміло.
"Учитель", дарма що й він занепав духом, спробував відвернути нас од гірких думок. Він першим порушив мовчанку.
— А тепер,— сказав він,— подивімося, що ми маємо з їжі.
— Ти гадаєш, що ми просидимо тут довго? — озвався дядько Гаспар.
— Ні, але слід про всяк випадок вжити запобіжних заходів. В кого є хліб?