Без сім'ї

Сторінка 2 з 95

Гектор Мало

— Не треба,— озвалася матінка Барберен.

І, взявши корову за налигач, лагідно мовила:

— Йди, моя хороша, йди!

Руда слухняно вийшла на дорогу. Новий господар прив'язав її до воза, і їй тепер довелося йти слідом за конем.

Ми повернулися додому, але ще довго чули її мукання. Тепер у нас не було ні молока, ні масла. Вранці — сухий шматок хліба, ввечері — картопля із сіллю.

Настала масниця. Торік на масницю матінка Барберен напекла смачнющих млинців та оладків, і я так їх наминав, аж вона раділа. Але тоді в нас була Руда.

"Тепер,— сумно думав я,— нема ні молока, ні масла, і млинців не буде".

Але матінка Барберен приготувала мені сюрприз. Дарма що не любила позичати, вона попросила в однієї сусідки миску молока, в іншої — грудку масла. Коли я опівдні прийшов додому, то побачив, що вона сипле борошно у велику макітру.

— Борошно? — здивовано вигукнув я.

— Так,— усміхнулася матінка.— Це борошно, мій маленький Ремі, чудове пшеничне борошно. Понюхай, як гарно воно пахне.

Мені дуже хотілося знати, що вона робитиме з цим борошном, та я не зважився її спитати, аби не нагадувати про те, що сьогодні — масниця. Але вона заговорила сама.

— Що роблять з борошна?

— Хліб.

— А ще що?

— Варять кашу.

— Ну, а ще?

— Не знаю...

— Знаєш, ще й як знаєш! Але ти — добрий хлопчик і не хочеш мені сказати, що сьогодні масниця, коли печуть млинці та оладки. А що в нас немає ні масла, ні молока, то ти боїшся мене засмутити.

— Матінко Барберен...

— І все ж я постараюся, щоб і в нас була масниця, як у людей. Заглянь у скриню.

Швидко піднявши віко, я побачив у скрині молоко, масло, яйця та три яблука.

— Подай мені молоко та почисть яблука,— сказала матінка.

Поки я чистив і різав тоненькими скибочками яблука, вона розбила яйця й вилила їх у борошно, а тоді почала колотити, доливаючи потроху молока.

Потім матінка Барберен поставила тісто на теплий попіл, щоб підійшло. Тепер нам лишалося тільки ждати вечора, бо їсти млинці й оладки годилося на вечерю.

День видався мені надзвичайно довгим, і я не раз заглядав під ганчірку, якою була накрита макітра.

— Ти остудиш тісто,— застерігала матінка.— Воно погано підійде.

Але тісто підходило чудово і смачно пахло яйцями та молоком.

— Наготуй сухого хмизу,— сказала матінка.— Нам потрібен гарний вогонь — ясний, без диму.

Нарешті смеркло, і ми засвітили свічку.

— Ремі, затопи в печі!

Мені не треба було повторювати двічі ці слова, яких я так чекав.

Незабаром у печі запалало полум'я, і його мерехтливе світло залило всю кухню.

Матінка зняла з гачка не стіні сковороду і поставила на вогонь.

— Подай масло.

Кінчиком ножа вона взяла невеличкий шматочок масла і поклала на сковороду, де воно вмить розтопилося.

О, який це був чудовий запах, як весело шкварчало масло! Те шкварчання здавалося мені дивною, нечува-ною музикою. Та хоч як уважно слухав я цю музику, а таки почув чиюсь ходу надворі.

Хто б то міг нас потурбувати під цю пору? Певно, сусідка хоче позичити вогню. Але ця думка відразу вилетіла мені з голови, бо матінка Барберен занурила в макітру ополоник, зачерпнула тіста й вилила на сковороду. Хіба в таку хвилину можна було думати про якихось там сусідів?

Раптом двері з грюкотом розчинилися.

— Хто там? — спитала матінка, не обертаючись. Увійшов чоловік, одягнений у полотняну сорочку, з

товстим костуром у руках.

— Ого, тут святкують! Продовжуйте! Не соромтеся! — грубо сказав він.

— Лишенько! — скрикнула матінка Барберен, поставивши сковороду на долівку.— Це ти, Жероме?

Вона схопила мене за руку й підштовхнула до чоловіка, що стояв на порозі.

— Це твій батько.

РОЗДІЛ II. НАЗВАНИЙ БАТЬКО

Я підійшов, щоб обняти його, але він зупинив мене костуром.

— Хто це?

— Ремі.

— А ти ж писала...

— Авжеж... але... це була неправда, бо...

— Неправда! Он воно що!

І, піднявши костура, він ступив до мене кілька кроків. Я мимоволі позадкував.

Що я такого зробив? Чим завинив? Чому він відштовхнув мене, коли я хотів його обняти? Та ніколи було шукати відповіді на ці запитання.

— Я бачу, ви справляєте масницю,— говорив далі Барберен.— Чудово! Адже я добряче зголоднів. Що в тебе на вечерю?

— Млинці.

— Невже ти хочеш годувати млинцями чоловіка, який пішки пройшов такий світ?

— Більше нічого нема. Ми тебе не чекали.

— Як? Нічого нема на вечерю? Він озирнувся навколо.

— Ось масло.

Тоді звів очі на сволок, де ми звичайно підвішували сало. Але тепер там висіло тільки кілька пучків часнику та в'язок цибулі.

— Ось цибуля,— сказав Барберен, збиваючи одну в'язку костуром.— Чотири-п'ять цибулин, грудка масла — і ми матимемо гарну юшку. Зніми-но свій млинець і підсмаж цибулі.

Зняти із сковороди млинець! Та матінка не заперечувала. Навпаки, вона поквапилась виконати чоловіків наказ. А він тим часом розсівся на ослоні, що стояв у кутку біля печі.

Я боявся зійти з того місця, куди він загнав мене своїм костуром, і, спершись на стіл, тільки дивився на нього.

То був чолов'яга років п'ятдесяти, з грубим обличчям і важким поглядом. Скалічена голова була в нього схилена набік, що надавало йому якогось погрозливого вигляду.

Матінка Барберен знову поставила сковороду на вогонь.

— Невже на оцій крихті масла ти думаєш зготувати нам вечерю?

Взявши тарілку з маслом, Барберен кинув на сковороду всю грудку.

В інший час я, певно, був би приголомшений такою катастрофою, але тепер мені було вже не до млинців. Зовсім інша думка заполонила мій розум: невже цей грубий, суворий чоловік — мій батько?..

"Батько, мій батько..." — повторював я подумки, і мені ставало сумно.

— Чого стовбичиш? Краще тарілки на стіл постав! — заговорив він до мене за якусь хвилину.

Я зразу ж послухався його. Юшка була готова. Матінка Барберен насипала в тарілки. Барберен сів за стіл і почав жадібно їсти, зупиняючись час від часу, щоб подивитися на мене.

Я був такий стурбований, що не міг їсти, і також дивився на нього, але крадькома, опускаючи очі, коли зустрічався з ним поглядом.

— Що, він завжди їсть так мало? — раптом спитав Барберен, показуючи на мене ложкою.

— Та ні, він їсть добре.

— Шкода! Було б ліпше, якби він нічого не їв.

Звичайно, ні я, ні матінка Барберен не мали щонайменшого бажання розмовляти. Вона тільки ходила навколо столу, намагаючись догодити чоловікові.