— Не треба,— озвалася матінка Барберен.
І, взявши корову за налигач, лагідно мовила:
— Йди, моя хороша, йди!
Руда слухняно вийшла на дорогу. Новий господар прив'язав її до воза, і їй тепер довелося йти слідом за конем.
Ми повернулися додому, але ще довго чули її мукання. Тепер у нас не було ні молока, ні масла. Вранці — сухий шматок хліба, ввечері — картопля із сіллю.
Настала масниця. Торік на масницю матінка Барберен напекла смачнющих млинців та оладків, і я так їх наминав, аж вона раділа. Але тоді в нас була Руда.
"Тепер,— сумно думав я,— нема ні молока, ні масла, і млинців не буде".
Але матінка Барберен приготувала мені сюрприз. Дарма що не любила позичати, вона попросила в однієї сусідки миску молока, в іншої — грудку масла. Коли я опівдні прийшов додому, то побачив, що вона сипле борошно у велику макітру.
— Борошно? — здивовано вигукнув я.
— Так,— усміхнулася матінка.— Це борошно, мій маленький Ремі, чудове пшеничне борошно. Понюхай, як гарно воно пахне.
Мені дуже хотілося знати, що вона робитиме з цим борошном, та я не зважився її спитати, аби не нагадувати про те, що сьогодні — масниця. Але вона заговорила сама.
— Що роблять з борошна?
— Хліб.
— А ще що?
— Варять кашу.
— Ну, а ще?
— Не знаю...
— Знаєш, ще й як знаєш! Але ти — добрий хлопчик і не хочеш мені сказати, що сьогодні масниця, коли печуть млинці та оладки. А що в нас немає ні масла, ні молока, то ти боїшся мене засмутити.
— Матінко Барберен...
— І все ж я постараюся, щоб і в нас була масниця, як у людей. Заглянь у скриню.
Швидко піднявши віко, я побачив у скрині молоко, масло, яйця та три яблука.
— Подай мені молоко та почисть яблука,— сказала матінка.
Поки я чистив і різав тоненькими скибочками яблука, вона розбила яйця й вилила їх у борошно, а тоді почала колотити, доливаючи потроху молока.
Потім матінка Барберен поставила тісто на теплий попіл, щоб підійшло. Тепер нам лишалося тільки ждати вечора, бо їсти млинці й оладки годилося на вечерю.
День видався мені надзвичайно довгим, і я не раз заглядав під ганчірку, якою була накрита макітра.
— Ти остудиш тісто,— застерігала матінка.— Воно погано підійде.
Але тісто підходило чудово і смачно пахло яйцями та молоком.
— Наготуй сухого хмизу,— сказала матінка.— Нам потрібен гарний вогонь — ясний, без диму.
Нарешті смеркло, і ми засвітили свічку.
— Ремі, затопи в печі!
Мені не треба було повторювати двічі ці слова, яких я так чекав.
Незабаром у печі запалало полум'я, і його мерехтливе світло залило всю кухню.
Матінка зняла з гачка не стіні сковороду і поставила на вогонь.
— Подай масло.
Кінчиком ножа вона взяла невеличкий шматочок масла і поклала на сковороду, де воно вмить розтопилося.
О, який це був чудовий запах, як весело шкварчало масло! Те шкварчання здавалося мені дивною, нечува-ною музикою. Та хоч як уважно слухав я цю музику, а таки почув чиюсь ходу надворі.
Хто б то міг нас потурбувати під цю пору? Певно, сусідка хоче позичити вогню. Але ця думка відразу вилетіла мені з голови, бо матінка Барберен занурила в макітру ополоник, зачерпнула тіста й вилила на сковороду. Хіба в таку хвилину можна було думати про якихось там сусідів?
Раптом двері з грюкотом розчинилися.
— Хто там? — спитала матінка, не обертаючись. Увійшов чоловік, одягнений у полотняну сорочку, з
товстим костуром у руках.
— Ого, тут святкують! Продовжуйте! Не соромтеся! — грубо сказав він.
— Лишенько! — скрикнула матінка Барберен, поставивши сковороду на долівку.— Це ти, Жероме?
Вона схопила мене за руку й підштовхнула до чоловіка, що стояв на порозі.
— Це твій батько.
РОЗДІЛ II. НАЗВАНИЙ БАТЬКО
Я підійшов, щоб обняти його, але він зупинив мене костуром.
— Хто це?
— Ремі.
— А ти ж писала...
— Авжеж... але... це була неправда, бо...
— Неправда! Он воно що!
І, піднявши костура, він ступив до мене кілька кроків. Я мимоволі позадкував.
Що я такого зробив? Чим завинив? Чому він відштовхнув мене, коли я хотів його обняти? Та ніколи було шукати відповіді на ці запитання.
— Я бачу, ви справляєте масницю,— говорив далі Барберен.— Чудово! Адже я добряче зголоднів. Що в тебе на вечерю?
— Млинці.
— Невже ти хочеш годувати млинцями чоловіка, який пішки пройшов такий світ?
— Більше нічого нема. Ми тебе не чекали.
— Як? Нічого нема на вечерю? Він озирнувся навколо.
— Ось масло.
Тоді звів очі на сволок, де ми звичайно підвішували сало. Але тепер там висіло тільки кілька пучків часнику та в'язок цибулі.
— Ось цибуля,— сказав Барберен, збиваючи одну в'язку костуром.— Чотири-п'ять цибулин, грудка масла — і ми матимемо гарну юшку. Зніми-но свій млинець і підсмаж цибулі.
Зняти із сковороди млинець! Та матінка не заперечувала. Навпаки, вона поквапилась виконати чоловіків наказ. А він тим часом розсівся на ослоні, що стояв у кутку біля печі.
Я боявся зійти з того місця, куди він загнав мене своїм костуром, і, спершись на стіл, тільки дивився на нього.
То був чолов'яга років п'ятдесяти, з грубим обличчям і важким поглядом. Скалічена голова була в нього схилена набік, що надавало йому якогось погрозливого вигляду.
Матінка Барберен знову поставила сковороду на вогонь.
— Невже на оцій крихті масла ти думаєш зготувати нам вечерю?
Взявши тарілку з маслом, Барберен кинув на сковороду всю грудку.
В інший час я, певно, був би приголомшений такою катастрофою, але тепер мені було вже не до млинців. Зовсім інша думка заполонила мій розум: невже цей грубий, суворий чоловік — мій батько?..
"Батько, мій батько..." — повторював я подумки, і мені ставало сумно.
— Чого стовбичиш? Краще тарілки на стіл постав! — заговорив він до мене за якусь хвилину.
Я зразу ж послухався його. Юшка була готова. Матінка Барберен насипала в тарілки. Барберен сів за стіл і почав жадібно їсти, зупиняючись час від часу, щоб подивитися на мене.
Я був такий стурбований, що не міг їсти, і також дивився на нього, але крадькома, опускаючи очі, коли зустрічався з ним поглядом.
— Що, він завжди їсть так мало? — раптом спитав Барберен, показуючи на мене ложкою.
— Та ні, він їсть добре.
— Шкода! Було б ліпше, якби він нічого не їв.
Звичайно, ні я, ні матінка Барберен не мали щонайменшого бажання розмовляти. Вона тільки ходила навколо столу, намагаючись догодити чоловікові.