Нарешті на лаву підсудних між двох жандармів сів Віталіс.
Не пам'ятаю, що говорилося на початку, про що його питали і що він відповідав. Я був такий схвильований, що не міг нічого слухати й розуміти. Зрештою, я й не збирався слухати, а тільки дивився. Я дивився на Віталіса, що стояв з відкинутим назад волоссям, присоромлений і зажурений. Дивився на суддю, що його допитував.
— Отже,— казав суддя,— ви визнаєте, що завдали ударів поліцейському, який вас затримав?
— Не ударів, пане голова, а один удар. Підходячи до місця, де мала відбутися наша вистава, я побачив, що поліцейський б'є хлопця з моєї трупи.
— Але ж це не ваш хлопець?
— Та не мій, пане голова, але я люблю його, як рідного сина. Побачивши, що поліцейський б'є хлопця, я спалахнув гнівом і схопив його за руку — я боявся, щоб він не вдарив дитину вдруге.
— Але ви самі вдарили поліцейського.
— Поліцейський схопив мене за комір, і я інстинктивно, щоб вивільнитись, ударив його по руці.
— У вашому віці не можна давати волю своїм почуттям.
— Так, але, на лихо, не завжди чиниш так, як треба.
— Послухаємо поліцейського.
Той розповів про сутичку, більше наполягаючи на глузування, а не на завданий йому удар.
Поки свідчив поліцейський, Віталіс розглядався по залі. Я зрозумів, що він шукає мене. Тоді я вирішив покинути свою криївку і поміж цікавими прослизнув у перший ряд.
Він помітив мене, і його сумне обличчя проясніло. Я відчув, що він радий бачити мене.
— Більше ви нічого не можете сказати на своє виправдання? — спитав його суддя.
— Ні, і для себе особисто я нічого не прошу. Але заради хлопця, якого я ніжно люблю і який тепер залишиться сам, я прощу в суду милосердя і прошу розлучити нас якомога на коротший строк.
Я гадав, що Віталіса випустять на волю. Та цього не трапилося. Ще кілька хвилин говорив інший судовик, а тоді суддя суворим голосом оголосив, що чоловік, який називає себе Віталісом, звинувачується в образі поліцейського словами й діями і засуджується на два місяці позбавлення волі та сто франків штрафу.
Два місяці тюрми!
Я побачив крізь сльози, як зачинилися двері, через які жандарм вивів Віталіса.
РОЗДІЛ IX. Я МАНДРУЮ САМ
Коли я, пригнічений, з почервонілими від сліз очима, вернувся до заїзду, мене зупинив біля воріт його господар.
— Ну, як старий?
— Засудили.
— На скільки?
— На два місяці.
— А який штраф?
— Сто франків.
— Два місяці, сто франків...— повторив він кілька разів.
Я хотів був пройти, але він знову затримав мене:
— І що ж ти сам робитимеш?
— Не знаю.
— Ах, ти не знаєш! Сподіваюсь, у тебе є гроші, щоб прогодувати себе й тварин?
— Ні, нема.
— І ти розраховуєш жити у мене?
— О ні, я ні на кого не розраховую.
— Гаразд, хлопче! — вів далі господар заїзду.— Твій хазяїн і так заборгував мені чимало. Я не можу утримувати тебе аж два місяці, бо не певен, чи зможе він заплатити. Доведеться тобі йти звідси.
— Йти звідси? Але куди?
— Це не моє діло.
На мить я сторопів. Але потім вирішив, що він міркує слушно: з якої речі йому дбати про мене!
— Так-от, хлопче, забирай своїх собак та мавпу і чухрай звідси. А мішок старого, звісно, ти залишиш мені. Після тюрми він прийде по свій мішок, от ми й порахуємось.
— Якщо ви певні, що мій хазяїн віддасть вам борг, то дозвольте лишитись, поки він повернеться! Він заплатить вам за моє утримання.
— Ти так думаєш? За кілька днів він ще заплатить, але за два місяці...
— Я їстиму зовсім трошки.
— А тварини? Ні, ні, йди геть! Ти даватимеш вистави по селах і тим зароблятимеш на життя.
— Але як хазяїн знайде мене, коли вийде з тюрми?
— Тьху! Ти вже в печінках сидиш мені! Сказав я тобі йти звідси, то й забирайся, і щоб духу твого тут не було! Я вернуся через п'ять хвилин і коли побачу, що ти ще тут, горе тобі буде.
Я зрозумів, що наполягати марно. Зійшовши до стайні, я відв'язав собак та Серденька, взяв свій мішок і, перекинувши ремінь арфи через плече, вийшов із заїзду.
Господар заїзду стояв біля воріт і дивився на мене.
— Якщо тобі буде лист,— крикнув він,— я збережу його! Я хотів якнайскоріше вийти за місто, бо мої собаки
були без намордників. Що я скажу, коли наткнуся на поліцейського? Що в мене немає грошей на купівлю намордників? Справді, у мене в кишені залишилося всього кілька дрібняків. А що, коли поліцейський арештує і мене? Віталіс у тюрмі, я теж, а що буде з собаками й Серденьком? Тепер я був старшим над усією сімейкою і відчував, яка велика на мені відповідальність.
Собаки бігли вперед, але час від часу вони піднімали голови й жалібно дивилися на мене. Я розумів, що вони голодні. Серденько, який примостився у мене на мішку, знай смикав мене за вухо, щоб я обернувся до нього; коли ж я обертався, він починав промовисто терти свій живіт. Я й сам був голодний. Але на ті гроші, що в мене лишилися, ми могли попоїсти тільки раз, і краще було зробити це пізніше.
Ми йшли вже добрих дві години, а я все ще боявся зупинитись. Собаки дедалі частіше благально поглядали на мене, а Серденько раз у раз скуб мене за вухо та потирав свій живіт.
Нарешті я вирішив, що ми досить далеко зайшли від Тулузи і можемо тепер не боятися поліцейського.
Зайшовши в першу пекарню, яка трапилась нам на дорозі, я попросив зважити півтора фунта хліба.
— Бери краще два фунти,— сказала мені пекарка.— Для твого хазяйства це небагато. Бідних звіряток треба годувати як слід!
Звісно, для нас це було б небагато, але якби я купив два фунти, то від моїх грошей нічого не лишилося б на завтра.
Я сказав пекарці, що мені цілком вистачить півтора фунта хліба і я прошу її не нарізати більше.
— Гаразд, гаразд,— відмахнулась вона.
Від чудової шестифунтової хлібини, яку ми запросто з'їли б усю, вона одрізала такий шматок, який я просив, і поклала його на одну шальку, злегка підштовхнувши другу.
— Буде на два сантими більше,— сказала вона й кинула мої гроші в шухляду.
Мені доводилося бачити людей, що не брали решти, коли то були дрібні гроші. Але мені ці два сантими були так потрібні, я б від них нізащо не відмовився. Однак я не зважився вимагати їх назад і мовчки вийшов з пекарні.
Собаки радісно вистрибували довкола мене, а Серденько повискував і смикав мене за волосся. Ми не пішли далеко. Під першим деревом, що трапилось нам, я поставив арфу і простягся на траві. Собаки розсілись навпроти мене: Капі — посередині, Дольче — з одного боку, Зербіно — з другого. Серденько, не такий стомлений, як усі, стояв, ладнаючись поцупити той шматочок, який йому найбільше сподобається.