Без сім'ї

Сторінка 13 з 95

Гектор Мало

— Не турбуйся. Завтра я зроблю так, що поліцейський нічого не зможе нам заподіяти, і вихованці мої не постраждають. Та й публіка трохи потішиться. Спасибі поліцейському, в нас буде більший збір. Він, сам про те не здогадуючись, зіграє в нашій п'єсі комічну роль, яку я йому підготував. Наш репертуар стане різноманітніший, цікавіший. Завтра ти з Серденьком підеш на бульвар, натягнеш мотузки, зіграєш на арфі кілька пісеньок. А коли збереться досить глядачів і прийде поліцейський, тоді вийду я з собаками. І почнеться справжня комедія.

Мені аніскілечки не хотілося йти без господаря й самому готувати виставу. Але, знаючи вдачу синьйора Віталіса, я розумів, що тепер з ним не можна сперечатися,— він нізащо не відмовиться від свого заміру.

Останнім часом Віталіс учив мене грати на арфі, і я вже не так і погано виконував кілька мелодій. Особливо подобалася слухачам одна неаполітанська пісенька, яку я співав, акомпануючи собі на арфі.

Я вважав себе вже неабияким артистом і подумував, що то завдяки моєму хистові трупа виступає так успішно. Але наступного дня я зрозумів, що люди зібралися зовсім не для того, щоб послухати моїх пісень. Ті, хто вчора бачив сутичку Віталіса з поліцейським, прийшли знову, ще й друзів з собою привели. В Тулузі недолюблюють поліцію, і всім кортіло подивитись, чим скінчиться сутичка старого італійця з поліцейським. Дарма що Віталіс сказав тільки: "До завтра, синьйоре",— всі чудово зрозуміли, що буде цікава вистава, де можна буде посміятися з лихого поліцейського. Побачивши самого мене з Серденьком, глядачі знай питали мене: "Чи прийде старий італієць?"

— Він незабаром прийде,— відповідав я і співав собі

далі.

Але перший прийшов не Віталіс, а поліцейський. Серденько зразу помітив його і, опершись кулачком у бік та задерши голову, почав походжати сюди-туди.

Глядачі зареготали, заплескалив долоні. Поліцейський розгубився, люто глянув на мене. А люди, звісна річ, розвеселилися ще більше.

Я був дуже стурбований. До чого це призведе? Що відповісти поліцейському, коли той звернеться до мене?

Поліцейський, очевидно, не на жарт розсердився. Він походжав уздовж мотузок і так поглядав на мене, що я з жахом думав: це добром не скінчиться. Серденько, який не розумів серйозності становища, і далі глузував з поліцейського. Він також походжав уздовж мотузок, тільки всередині огорожі, і так смішно передражнював поліцейського, що люди за боки бралися від реготу.

Не бажаючи доводити поліцейського до нестями, я покликав Серденька, але той і не думав мене слухатись. А коли я спробував його спіймати, він вирвався від мене.

Не знаю, як воно трапилось, але, мабуть, поліцейський, засліплений злістю, подумав, що я підбурюю мавпу, і швидко перескочив через мотузку. Двома стрибками він опинився біля мене і ляпасом збив мене з ніг.

Коли я підвівся, Віталіс, який хтозна-де взявся, стояв між нами і тримав поліцейського за руку.

— Я забороняю вам бити дитину! — крикнув він.— Це підлота!

Поліцейський хотів вивільнитись, але Віталіс міцно тримав його за руку. Якусь мить обидва дивились один одному в вічі. Поліцейський скаженів від люті. Віталіс був величний у своєму благородному гніві; він високо тримав свою гарну сиву голову, обличчя його палало обуренням.

Мені здавалося, що від самого його вигляду поліцейський повинен провалитися крізь землю, але нічого такого не сталося. Сильним ривком він вивільнив свою руку, схопив Віталіса за комір і грубо штовхнув його.

Віталіс мало не впав, але випростався і з усієї сили вдарив поліцейського по руці.

— Що вам треба від нас? — спитав Віталіс.

— Я повинен вас арештувати. Ходімо в поліцію!

— Навіщо ви вдарили дитину?

— Мовчати! Йдіть за мною!

Віталіс уже заспокоївся, він нічого не заперечив і сказав:

— Іди в заїзд і сиди там із собаками. Я дам тобі звістку.

Більше він нічого не сказав, бо поліцейський грубо потяг його за собою.

Зажурений і стурбований повертався я до заїзду.

Давно вже минув той час, коли я боявся Віталіса. Я щиро прихилився до нього й з кожним днем любив його дужче. Ми жили з ним одним життям, ніколи не розлучались і навіть спали, бувало, поряд на соломі. Рідний батько не дбає так про свою дитину, як дбав він про мене. Віталіс навчив мене читати, писати, рахувати, співати. Коли було холодно, він віддавав мені свою ковдру, а в спеку брав собі частину мого вантажу. За столом чи, точніше, під час їди, бо ми не часто обідали за столом, Віталіс ніколи не брав собі кращого шматка, а завжди ділив порівну добрі й погані. Щоправда, він, бувало, й наминав мені вуха чи відважував запотиличника, але я не ображався, пам'ятаючи його турботу, щире слово і чулість. Одне слово, він любив мене, і я його любив.

Отож розлука дуже засмутила мене. Що я робитиму без нього? Як і з чого житиму?

Віталіс звичайно носив гроші при собі, і він не встиг передати їх мені, коли його потяг поліцейський.

У мене в кишені лишилося кілька дрібних монет. Звісно, на них я не прогодую всіх: Серденька, собак і себе.

Я прожив два дні в тривозі, не зважуючись вийти із заїзду. Нарешті не третій день якийсь чоловік приніс мені листа від Віталіса. Той писав, що перебуває в тюрмі й наступної суботи стане перед судом,— його звинувачують в опорі владі та нападі на поліцейського. "Давши волю своєму гнівові, я зробив велику помилку, яка може дорого мені коштувати. Приходь на суд, це буде тобі гарний урок". Далі він радив, як мені слід поводитись. Насамкінець він цілував мене й просив приголубити за нього Капі, Серденька, Дольче та Зербіно.

Я дізнався, що судове засідання починається о десятій годині ранку. О дев'ятій у суботу я вже стояв біля дверей суду і перший потрапив до зали. Поступово зала наповнилася людьми, і я впізнав кількох чоловіків, які були присутні під час нашої сутички з поліцейським.

Я не знав, що таке суд, але несвідомо його боявся. Хоч судили не мене, а Віталіса, мені здавалося, що наді мною нависла небезпека. Я сховався за величезну піч і зіщулився, притулившись до стіни.

Спочатку судили якихось інших людей: кого за крадіжку, кого — за бійку; причому всі вони не визнавали себе винними, а проте всі були засуджені.