Без сім'ї

Гектор Мало

Гектор Мало

Без сім'ї

Роман

Переклад з французької: СТЕПАН ПІНЧУК

Частина перша

РОЗДІЛ І. У СЕЛІ

Я — знайда.

Але до восьми років я цього не знав: я думав, що в мене, як в інших дітей, є мати, бо коли я плакав, якась жінка ніжно пригортала й заспокоювала мене, і сльози мої одразу висихали.

Увечері, коли я лягав у своє ліжечко, ця жінка підходила й цілувала мене, а коли грудневий вітер жбурляв у розмальовані морозом шибки пригорщі снігу, вона брала своїми руками мої холодні ноги й зігрівала їх, співаючи пісеньку, мотив і слова якої я пам'ятаю і досі.

Коли мене заставала гроза, як я пас нашу корову десь на пустирі, вона вибігала мені назустріч і, силкуючись захистити від дощу, турботливо накривала мені голову й плечі пеленою своєї вовняної спідниці.

Я розповідав їй про свої прикрощі, про сварки з товаришами, і кількома ласкавими словами вона завжди могла втішити чи напутити мене.

Я мав її за матір, бо вона була така лагідна й добра, так турбувалася за мене; навіть бурчала — і то з великою ніжністю.

Але ось як я дізнався, що був у неї тільки названим сином.

Село Шаванон, де я виріс, де минуло моє раннє дитинство,— це одне з найбідніших сіл Центральної Франції. Земля тут неродюча, її треба добре угноювати, отож у цій місцевості оброблених полів дуже мало, скрізь тягнуться пустища, порослі вересом та подекуди дроком. За пустищами починаються ланди, де дмуть холодні вітри, гнуть додолу дерева й не дають їм рости; коли яке й виросте, то таке вже миршаве та покручене. Справжні великі дерева — кучеряві каштани та могутні дуби — ростуть тільки в долинах, по берегах річок.

В одній із таких долин, біля бистрого повноводого струмка стояв будиночок, де минули перші роки мого дитинства. Ми в ньому жили удвох з матір'ю. Її чоловік був муляром і, як і багато інших місцевих селян, працював у Парижі. Відколи я виріс і почав розуміти, що діється навколо мене, він ні разу не приїздив додому. Тільки час від часу посилав про себе звістку через когось із товаришів, що верталися в село.

— Тітонько Барберен, ваш чоловік живий і здоровий! Він просив вам сказати, що робота йде добре, і передав для вас ось ці гроші. Полічіть, будь ласка!

Матінка Барберен цілком задовольнялася цими новинами: чоловік її при доброму здоров'ї, працює нівроку, заробляє на прожиття.

Барберен жив у Парижі, бо там у нього була робота. Він хотів заробити трохи грошей, а тоді повернутися в село. На ощаджені гроші він сподівався прожити ті роки, коли вони з матінкою Барберен постаріють і не могтимуть уже працювати.

Одного листопадового вечора до нашої хвіртки підійшов якийсь чоловік. Я саме стояв на порозі дому й ламав хмиз для печі. Чоловік, не відчиняючи хвіртки, зазирнув у двір, глянув на мене і спитав:

— Тут живе тітонька Барберен? Я попросив його зайти.

Незнайомець штовхнув хвіртку й поволі пішов до мене. Він був увесь заляпаний грязюкою — певно, довго йшов по бездоріжжю.

Почувши, що я з кимось розмовляю, прибігла матінка Барберен — вона трохи не зіткнулась із тим чоловіком на порозі.

— У мене для вас звістка з Парижа,— сказав той.

Ці прості слова ми вже чули не раз, але вони були мовлені зовсім іншим тоном, ніж звичайно.

— Господи! — скрикнула матінка Барберен, заламуючи руки.— 3 Жеромом, певно, скоїлось лихо!

— Атож. Та ви не лякайтеся. Правда, вашого чоловіка поранено, але він живий. Хоч, може, залишиться калікою. Він у лікарні. Я теж там лежав, наші ліжка були поруч. Дізнавшись, що я повертаюся додому, він попросив мене зайти до вас і розповісти про те, що сталося. Я поспішаю, бувайте здорові. Мені ще треба пройти кілька кілометрів, а незабаром смеркатиме.

Матінка Барберен хотіла, звісно, почути більше про чоловіка й почала умовляти прибульця повечеряти й заночувати.

— Дороги нікудишні. Кажуть, що ходять вовки. Краще вже вирушити в дорогу вранці.

Подорожній сів у кутку біля печі й за вечерею розповів, як сталося лихо. На будівництві, де працював Барберен, завалилось погано збите риштування і придавило його своєю вагою. Хазяїн заявив, що в Барберена не було ніякого діла під тим риштуванням, і відмовився платити за каліцтво.

— Не поталанило, бідоласі, не поталанило... Навряд чи ваш чоловік дістане хоч що-небудь.

Сушачи перед вогнем штани, зашкарублі від грязюки, він приказував: "Не поталанило!" — з таким щирим жалем, ніби сам охоче став би калікою, аби тільки йому за це заплатили.

— Одначе,— сказав він насамкінець,— я порадив Барберенові подати в суд на хазяїна.

— В суд? Для цього треба чимало грошей...

— Зате коли виграєш...

Матінка Барберен дуже хотіла поїхати до Парижа, але така далека мандрівка коштувала б надто дорого. Вона попросила священика написати листа в лікарню, де лежав Барберен. Через кілька днів надійшла відповідь: матінці Барберен не треба їхати, краще хай вона вишле чоловікові грошей, бо він подав у суд на хазяїна.

Минали дні, тижні, і час від часу надходили листи, в яких Барберен вимагав ще й ще грошей. В останньому листі був наказ: коли нема грошей, слід негайно продати корову.

Тільки той, хто виріс у селі, серед бідняків, знає, яке то велике горе — продати корову.

Корова — годувальниця селянської родини. Хоч яка бідна родина і хоч як багато в ній дітей, та вона не голодуватиме, якщо в хліві є корова.

Ми з матінкою Барберен теж харчувалися непогано, хоч м'яса майже ніколи не їли. Але корова була не тільки нашою годувальницею — вона була також нашим другом.

Корова — розумна й добра худобина, вона чудово розуміє людське слово й ласку. Ми пестили свою Руду, лагідно говорили з нею. Одне слово, ми любили її і вона нас любила.

А тепер нам треба було розлучитися з нею.

До нас прийшов купець і почав з усіх боків оглядати Руду. Він довго обмацував її, незадоволено похитуючи головою, сто разів повторював, що вона йому аж ніяк не підходить, бо дає мало молока, та й то такого, що масла з нього не сколотиш. Потім сказав, що все ж візьме її, але тільки з доброти душевної, щоб прислужитися такій славній жінці, як тітонька Барберен.

Бідна Руда, ніби зрозумівши, що робиться, не схотіла вийти з хліва й жалібно мукала.

— Стань ззаду й підганяй її,— сказав мені купець, знімаючи батіг, що висів у нього на шиї.