– Не перешкоджатиму?.. Хотілось послухати, як минув учорашній бал. Чи подобались високим гостям наші костюми?
Софія Іванівна ніколи не показувалася між людьми: нона соромилася за своє покалічене, відразливе обличчя. Інститутки розповіли про це фантастичні історії. Але Ноель знала правдиву від Юлії Миколаївни, бо з нею приятелювала "гардеробна".
Колись молода красуня, багата і з доброго роду, Софія Іванівна вийшла заміж із любові й була така щаслива, що їх родинне щастя було приказкою у знайомих. Але в Софії Іванівни був іще один брат, може, й не так аморальна, як легкодушна людина, старосвітський, типовий російський "дворянин в фуражне с красним околишем", гуляка, картяр, бабій. Видима річ, служив у війську як старшина одного з ліпших петербурзьких полків. Одного разу програв він таку велику суму, що сестра, соромлячись за нього перед чужими людьми й перед чоловіком, потайки віддала братові все свої майно, всякі дорогоціннощі, щоб тільки не дійшло до скандалу, бо його "Коля перенести б не міг" і постановив застрілитись. Дарунок сестри прийняв також потайки, нікому про те й не заїкнувшись. Та ж його коханка, циганка з кабаретного хору, довідавшись, що поміч прийшла від жінки, напосілась, щоб коханець конче їй ту жінку показав. Вона не була цікава знати, хто та жінка, тільки хотіла її бодай здалеку побачити. А коли побачила красуню й вивідідала її адресу, то, не розбираючи суті справи, бризнула Софії Іванівні в обличчя пляшку сірчаної кислоти. Ні в чому не повинна жінка ледве витримала те, але по довгій недузі залишилася жива. Та чоловік її, побачивши відразливе жінчине обличчя, піддався розпуці й застрілився. Брат Коля із сорому втік із Петербургу кудись на Кавказ, де не знали тієї "поганої історії". Софія Іванівна, мов той старозавітний Йов, залишилась одна на світі, опоганена, втративши кревних і близьких, зовсім убога й безпорадна, бо ж ніколи не потребувала вміти що-небудь робити. Та знайшлися деякі впливові знайомі, що допомогли їй дістати посаду в Інституті в Києві, де вона й залишилася доживотно як "гардеробна дама". Двадцять років колишня гарна дама "зо світу" берегла Інститутських сорочок та попередниць і не виходила нікуди, хіба до церкви та шпиталю, де мала безмежно добру приятельку, Юлію Миколаївну, що, мабуть, так само ховала за цими стінами якусь життєву трагедію.
Тепер Софія Іванівна мала ще нову приятельку – Ноель, що їй нагадувала колишніх милих черниць, бо була завжди ласкава і нічим ніколи не хвилювалась.
"От у кого "en numero son los bienes e los males", – промайнуло в думці Ноель.
Катря завзято і з блискучими дотепами розповідала про бал та була вдоволена, що неприємно почата розмова сама наладналася, а Ноель говорить із нею, як і давніш. Ноель же тим часом вибрала найкращі троянди, зв'язала їх золотим шнурочком і з думкою: "Так от чому вони не вмістилися на вівтарі!" – подала їх Софії Іванівні.
– Боже! Як давно, давно ніхто не давав мені квіток! – промовила вона збентежено, і на її очах заблищали сльози на спогад про давно минуле. Схилилася, щоб поцілувати Ноель, але пригадала собі відразливий вигляд свого обличчя й затримала свій рух. Ноель зрозуміла це і міцно стиснула Софію Іванівну в своїх обіймах та щиро її поцілувала в її червоні, страшні близни.
7
ВЕЛИКИЙ ПІСТ
Молитва. Імповізація. Інститутська церква. "Дії мінорес".
Рудий Тор. Тріо. Рідні молитви. М. В. Лисенко.
"Аматор Єстества"
Скінчилися свята й урочистості царських відвідин, бали карнавалу, костюмовані фантасмагорії, що приносили хвилеве почуття, ніби життя пробігає не в інститутських стінах. Прийшли будні за мріями, масницею – Великий піст.
Богданова ще в їдальні дзвонила ложечками об край філіжанки, потихеньку при тому приспівуючи: "Хрін-редька, хрін-редька!" – що мало імітувати великопісні православні церковні дзвони.
Та мадам Раннє перервала її творчість: за столом не затримувались довго, бо в першому тижні Великого посту не було лекцій, зате ходилося до церкви двічі денно. На безконечно довгих православних Службах Божих мусили бути всі вихованки, незалежно від того, якого визнання вони тримались. Цим, так мовити б, доповнювались "міцні підвалини релігійного виховання". Також замість обов'язково вправлятися пів години в мові з класовими дамами у ці дні читали Євангелію, яку по примірникові роздали всім інституткам. День же в класі починався, як звичайно, з речення:
– Дежурна, читайте молитву...
Ноель підвелася з місця. За нею повставали всі інші. Богданова встигла прошепотіти, подаючи молитовник:
– Сьогодні читати іншу молитву – великопісну. Ось, я тобі написала на листочку, бо ж ти по-старослов'янському не втнеш.
Ноель розгорнула книжку, побачила листок і почала читати своїм кумедним для росіянок чужим акцентом:
Царю небесний,
Спасі меня от куртки тесной,
Как от огня...
Дехто засміявся приглушеним сміхом, дехто підвів голову й із великим зацікавленням дивився па Ноель. А та спокійно дочитувала:
Я, Царь Небесний, хорош уж тем,
Что просьбой лішней не надоєм...
Склала книжку й певна, що справно викопала свою повинність, пішла на своє місце. Що Ноель не перехрестилась, до цього мадам Раннє була призвичаєна, бо дівчину ніяк не можна було приневолити хреститися ані в церкві, ані за обов'язковою молитвою.
– Не можу хреститись при словах і порядках, яких я не розумію.
А що в класі була мусульманка й кілька протестанток, котрі запевнювали, що в їх релігіях не було припису хреститись, – то "протест" її не викликав репресій. Тим більш, що "іновірки" слухняно вичитували православні молитви, коли на них припадала черга бути "дежурними в класі".
Але тепер мадам Рапне звернула увагу, що не перехрестився ніхто.
– Покажіть мені молитовник, – покликала Ноель класова дама. – Де та молитва, що ви читали?
Ноель подала книжку й листок. Гострий профіль мадам схилився над каліграфічно написаним віршем. Це була "юнкерова молитва" Лєрмонтова, не знана загалові інституток, бо ж у їхній бібліотеці були тільки "цензуровані" видання класиків, навіть російських. "Де цензура заміняла слово "любов" якимсь иншим, більш відповідним для дівочої "скромности", – як жартував колись інспектор Малінін.