– Мені здається, що сьогодні вранці ви мали костюм, – нав’язував він мову до жесту дівчини. – Тепер же ви у справжній одежі. До вашого танцю й до жесту віяла цілком годиться кастильська гордість, якої ви не намагаєтесь ховати.
– Гордости не ховають, ваша високосте, її тільки схиляють, і то... лише перед Богом.
Архикнязь підвів здивовано очі:
– І відповідь ваша, як із Кальдерона. Дозвольте спитати: звідкіля це у вас і яким дивом ви – серед нас?
– Тут – певно, що з волі Божої. А що ваша високість добачує в мені щось кастильське – нічого дивного: в гербі моєї родини є й кастилійські вежі.
За хвилю обоє вже розмовляли справді цілком по-приятельськи. Великий князь багато подорожував. Особливо любив Південь Европи. Цікавився Наваррою й басками. Бачив Елісондо – край героя Меріме, знав легенди про Мадонну з Ельче. Жвава й цікава розмова продовжалася. Підводячи вряди-годи очі на свого співрозмовника, завважила Ноель, що коло них уже не перший раз пройшла вщерть налита жовчю мадам Рапне. Обличчя її палало, губи тремтіли й шепотіли, напевно, не молитву. Та ж підійти не відважилась, зробити уваги не посміла, дарма, що так демонстративно були нарушені непорушні приписи інститутського життя й звичаю. Аж уже після балу, коли Ноель підійшла попрохати дозволу піти до своєї кімнати, класова дама "білим голосом", повним безсилої сердитости, проскреготала:
– Можете йти, куди бажаєте, – запам'ятайте тільки одне: коли нарешті не буду приневолена бачити вас, поставлю свічку в церкві або навіть у вашій каплиці...
Другого дня, коли після обіду роздавали інституткам по класах цукорки від цариці та графа Протасова, швейцар "Жозеф" приніс завитий у шовковий папір величезний букет і подав його фройляйн Оттилії. Дівчата нашорошились.
Тим часом німкеня обережно розвивала папери. Прегарні темно-червоні й золотисті троянди виглянули з обгортки. З-поміж них випав довгастий незаліплений коверт. Інститутки поглянули на Ізу Метінґер, що стояла червона аж до сліз, покірливо похиливши гарну голівку додолу. Для цілої класи набуло таємницею, що бірюзово-блакитний однострій її "кузена" викликував цю доповняючи барву на гарному Ізиному личку. На нещастя, саме в цей мент до класи вступила директорка.
– Є адресатка в класі? – запитала вона й схилилася над запискою, яку для контролі саме вийняла з конверта фройляйн Оттилія. Обидві прочитали підпис і зміст. Німкеня зарум’янілась і всміхнулась, а директорка ледве помітно знизала плечима.
– Сватають тьотю Отю! – півголосом прошепотіла Богданова. Інститутки ледве стримали сміх.
– Фройляйн Медина-Челі! – покликала тим часом німкеня і, передаючи Ноель букет, записку й конверт, – голосно й урочисто промовила:
– Його високість великий князь Романов посилає вам квіти.
Графиня Муравйова мовчки вийшла з класи. Ноель схвилювалась і конверт вислизнув їй із руки. З нього випав листок твердого картону з твердим обрізом. На ньому був напис: А la Castillane exilee (Кастилійці на вигнанню). І підпис – тільки хресне наймення...
* * *
Лекцій у той день не було, тож Ноель могла залишитись у "себе" аж до ранку наступного дня. Почувала полегшу, що не потребує бачити ні товаришок, ні класових дам. Частину отриманих квітів віднесла до каплиці на вівтар, але ж букет був справді "царський", і квіток вистачило ще на повну вазу, що її приготовила сестричка Аліна. Небувалі в цих шпитальних світлицях ніжні пахощі троянд наповнили кімнату Ноель. Від них ті стіни видавалися ще сумніші, ще суворіші й непривітніші, а великий покій нагадував не помешкання світської людини, тільки келію аскетичного монаха. Ноель загорнулась у м'яку, пушисту намітку, підійшла до полиці та простягла руку по томик Ґонґори "Поліфем і Ґалатея".
Вірші цього автора були б якнайсуворіше викляті в інституті, якби хтось міг їх прочитати. Читаючи кожну друковану сторінку тільки "з других рук", провірену й процензуровану, мала Ноель раз у раз таке почуття, ніби її примушують їсти з тарілки, що з неї вже хтось їв перед нею. Тому намагалась обійти цей нестерпний звичай. Але на те був тільки такий спосіб: читати в мові, що її в інституті не знають. З таких мов була дуже добра еспанська, чомусь надто екзотична для цієї країни.
Вдома Ноель знайшла в батьковій бібліотеці кілька старих авторів і з дозволу тата привезла їх до інституту. Тому на її полицях стояли всуміш такі різні автори, як св. Тереса, Ґонгора, Сервантес і два томики Кальдерона.
Тільки "Exercices" св. Ігнатія Лойоли сконфіскувало інститутське начальство. Не тому, що вважали їх за надто невідповідні для вісімнадцятилітньої дівчини, а тому, що ім'я Ігнатія Лойоли, як і само слово "єзуїти", викликало правдиву паніку в кожній православній душі.
– "En numero son mis bienes a mis males" ("Однаково великі і мої радощі, й мій сум"). Повний прикрас та фіоритур, як мавританський орнамент, ущерть кований стиль Гонгори, палкі слова про невідоме кохання, переплетені з так само сильними словами про невідому смерть, – притягали Ноель і переносили її думку в казковий світ, колись наповнений шляхетними лицарями та прегарними дамами. У світ, де не було нічого низького, дрібного, негарного. Читала ті вірші й вірила, що те "справжнє" має дійсно бути таке і що, напевне, воно прийде, коли б тільки покинути ці сумні стіни! Бо тільки там, поза інститутом, можливе життя, справжнє, гарне, а не ця його пародія, що гнітить і чавить, як страхітлива нічна мара.
– "En numero son mis bienes a mis males"...
І Ноель готовилася там, у житті, пізнати велику, безмежну радість.
Будь-що-будь, бодай і за ціну пропорціонально великого страждання... Хтось постукав у двері.
– Anda! (Увійдіть!) – відірвавшись від книжки, автоматично кинула тією ж мовою Ноель, але схаменулась і враз додала:
– Entrex! (Входьте!)
Двері помалу відхилились. На порозі стояла засоромлена й збентежена Катря. Ноель відсунула книжку. Співаючі ритми, повні сонця й блакитних тіней, відлетіли в далекі країни.
– Пробач мені...
Ноель знизила плечима:
– Піди висповідайся, я ж не маю чого про це з тобою говорити.
Можливо, що Катря не прийняла б цієї ради і розмова довела б до нової сварки чи скандалу. Та ж саме в тій хвилині до покою ввійшла нова гостя. Була це "гардеробна дама" Софія Іванівна.