Кроміцький читав газету на веранді готелю Штраубінгера. Побачивши мене, він зняв монокль і сказав:
— А я саме збирався йти до тебе.
— Ходімо на Кайзервег.
І ми пішли.
Не чекаючи, поки Кроміцький почне перший, я одразу приступив до діла.
— Тітка розповіла мені про вашу вчорашню розмову.
— Я дуже шкодую, що завів її,— зауважив Кроміцький.
— Тому що ви обоє не говорили так спокійно, як треба говорити про справи. Любий мій, дозволь мені бути з тобою цілком відвертим. Тітку треба добре знати. Вона найдостойніша з жінок, але в неї є одна слабість, зрештою, цілком зрозуміла. Маючи насправді тверезий розум, вона любить показувати, що таки має його, й тому до всього ставиться з недовір'ям, навіть дещо перебільшеним. З цієї ж причини вона найчастіше спершу відповідає на всі пропозиції відмовою. Старий Хвастовський міг би тобі дещо розповісти про це. їй треба давати час на роздуми, а головне — не дратувати її, бо тоді вона упирається, а ти не зумів цього врахувати.
— Та чим я міг її роздратувати?… Хто-хто, а я вмію розмовляти про ділові справні
— Ти неправильно зробив, сказавши, що взяв Анельку без посагу. Тітка й досі за це на тебе сердиться.
— Я так сказав тоді, коли вона почала дорікати мені за продаж Глухова. Зрештою, сказав правду. На Глухові було стільки боргів, що Анельці там уже нічого не належало.
— А, власне кажучи, навіщо ти продав той нещасний Глухів?
— Я хотів зробити послугу одній людині, від якої залежить увесь мій майбутній добробут, а отже, й моя доля. Коли немає вибору, то робиш те, що мусиш, чи ж не так? Крім того, мені добре заплатили.
— Гаразд, не будемо про це. Тітку твої слова тим більше зачепили, що вона турбується про Анельку.
— Збирається заповісти їй ренту.
— Скажу тобі по секрету: це неправда. Вона вчора тобі так сказала тільки тому, що ти її розгнівив. Хотіла дати тобі зрозуміти, що не вірить у твої комерційні здібності. Але це не так. Вона часто зі мною про це говорила, і я як її спадкоємець найкраще про це знаю…
Кроміцький хитро глянув на мене.
— Адже ти втрачаєш від цього як майбутній спадкоємець.
— Так, — погодився я, — але я не проживаю навіть своїх власних прибутків, тому можу ставитись до цього зовсім спокійно. Тобі як діловій людині це може здатися дивним. Якщо ти не можеш якось пояснити собі цього, то припусти, що я — оригінал. Бувають і такі на світі. Отже, кажу тобі: по-перше, я не збираюсь обмежувати тітчину щедрість, а по-друге, я знаю напевно, що тітка відпише Анельці не ренту, а готівку. Звичайно, мій вплив на тітку міг би відіграти в цьому велику роль, але кажу тобі, хочеш, вір, хочеш, не вір, я скористаюся ним тобі на користь, а не на шкоду.
Кроміцький міцно потиснув мені руку. Його плечі при цьому рухались зовсім як плечі в дерев'яного манекена. Він був мені нестерпно огидним. Мабуть, він теж вважав мене скоріше дурнем, аніж диваком, але вірив мені, а це було для мене найголовніше. А втім, вірив він, зрештою, не даремно, бо в цю хвилину я твердо вирішив, що Анелька дістане капітал, а не ренту.
Я здогадувався, що Кроміцькому дуже кортить запитати мене: скільки? Коли? Однак він розумів, що це було б надто нетактовно, і мовчав, наче від хвилювання, а я вів далі:
— Ви обоє повинні тільки пам'ятати, що до тітки треба вміти підійти. Вона має намір залишити Анельці спадщину, за це я можу ручитися, але поки вона не поклала посагу на стіл, а ти його не заховав, усе залежить від її бажання чи навіть від примхи. А ви що робите? Вчора її розсердив ти, а сьогодні — Анелька та ще й дуже розсердила. Як майбутній тітчин спадкоємець я мав би радіти з цього й не застерігати вас, проте, бачиш, я тебе попереджаю. Тітка дуже незадоволена Анельчиним рішенням; вона звернулась до тебе наче різко, але в душі сподівалася, що ти станеш на її бік, а тим часом ти якось ніби підтримав наміри дружини і тещі…
— Любий мій! — вигукнув Кроміцький, знову потискуючи мені руку. — Скажу тобі відверто, якщо я ніби підтримав, то зробив це від злості на тітку. По суті, Анельчин план зовсім безглуздий. Я ніколи не терпів екзальтації, а в моїх дам її вище голови. Весь час їм здається, що вони не повинні зловживати вашою гостинністю, що вони не можуть вічно сидіти в Плошові тощо "Мені вже все це остобісіло… А справи стоять ось як. До Туркестану везти їх з собою не можу, а якщо я змушений туди їхати, то мені зовсім байдуже, де житиме Анелька — в Варшаві чи в Одесі. Коли я покінчу з цими справами і, сподіваюся, зароблю чималий капітал, тоді, звичайно, ми десь влаштуємось як слід. Це буде не пізніше, ніж через рік. Від тих, кому я передам свої справи, я маю теж дещо одержати… Звісно, якби не було Плошова, я мусив би шукати якесь тимчасове пристановище для моїх дам, але якщо тітка запрошує їх і сама хоче, щоб вони в неї жили, то було б безглуздо шукати якогось іншого притулку. Моя теща всього кілька тижнів, як підвелася з ліжка. Хто знає, що далі з нею буде, а якщо їй стане погано, то всі клопоти зваляться на Анельку, а вона молода й недосвідчена. Я тепер аж ніяк не можу залишатися з ними. І так уже сиджу тут мов на голках, якщо казати відверто, мене тут так довго утримувала надія залучити до участі в моєму ділі тебе чи тітку. Я розповів тобі все, що було в мене на серці, а тепер ти скажи: чи можу я якоюсь мірою розраховувати на вашу підтримку?
Я полегшено зітхнув.
Анельчин план провалився.
Мене сповнила радість, що я таки поставив на своєму. До того ж? хоч моє кохання до Анельки зараз було скоріше схоже на глибоку ненависть, — ця ненависть, що становила тепер єдину суть мого життя, як і кохання, потребувала поживи. А таку поживу могла давати лише присутність Анельки. Нарешті зі слів Кроміцького я зрозумів, що за одним махом можу здійснити й своє найпалкіше прагнення, тобто позбутися чоловіка на невизначений Час. Проте я не виявив найменшого хвилювапня, вважаючи, що буде краще, якщо Кроміцькому не так легко буде домовитися з нами й доведеться трохи попросити нас. Тому я відповів:
— Не можу нічого сказати наперед. Спершу ти докладно розкажи мені про стан твоїх справ.
Кроміцький почав розповідати й говорив навіть захоплено, було видно, що це його улюблена тема. Щохвилини він зупинявся, брав мене за гудзик чи притискав до скелі. Сказавши щось таке, що здавалось йому дуже переконливим, він вдивлявся в моє обличчя, ніби намагаючись відгадати, яке він справив на мене враження. Все це, а також його дерев'яний, трохи скрипучий голос і запитання: "Що? Що?", які він весь час повторював, були мені нестерпні, хоч треба визнати: він не брехав. Розповідав приблизно те саме, що я прочитав у листі молодого Хвастовського. Я зрозумів, що справи стояли так: величезні кошти було вже вкладено в поставки, зиск міг бути великим, тим більше, що контракт давав право Кроміцькому самому робити деякі поставки. Небезпека ж полягала в тому, що гроші, які треба було вкласти зараз, могли бути повернені тільки після довгої канцелярської процедури, дуже нескоро, і, крім того, Кроміцькому доводилося мати справу з окремими постачальниками, яким було вигідно давати якнайгірший товар, а вся відповідальність за якість поставок лежала тільки на ньому. Це зобов'язання ставило Кроміцького в повну залежність від інтендантства, яке, звичайно, мало право приймати лише доброякісний товар. Один бог знає, чим це могло загрожувати Кроміцькому!