Без догмата

Сторінка 94 з 120

Генрик Сенкевич

Я почав прислухатися вже зацікавлено, бо тепер мені стали зрозумілі причини суперечок між Кроміцьким і Анелькою, а тітка вела далі:

— Коли я таке почула, то сказала йому: "Бачиш, любий мій, який ти нещирий; спершу говорив, що тільки тому пропонуєш мені стати твоїм компаньйоном, щоб збагатити свою рідню, а не сторонніх людей, а тепер виявляється, що тобі самому потрібна допомога". А він — йому спритності не позичати — відповів, що в таких справах користь має бути обопільною, що він, звичайно, теж зацікавлений у нашій участі, бо, чим більшим капіталом розпоряджатиметься, тим певнішим буде успіх. І ще додав, мовляв, узявши Анельку без посагу, він надіявся, що зможе розраховувати на допомогу її родичів, принаймні в тих випадках, коли та допомога буде корисною самим же родичам. Він страшенно злився, особливо тоді, коли я сказала, що Анельку він узяв не без посагу, бо я їй заповім дожиттєву ренту.

— Ви так сказали?

— Еге ж. Усе висловила, що мала на серці. Сказала, що Анельку люблю як свою дитину і саме для того, щоб її забезпечити, відписую їй не капітал, а ренту з нього. "Капітал, — кажу йому, — міг би пропасти, бо ще хтозна-чим закінчаться твої оборудки, а рента забезпечить Анельку до кінця життя. Якщо у вас будуть діти, — додала я, — то вони одержать і капітал, але тільки після Анельчиної смерті. Отака моя головна допомога, а крім неї, я завжди готова допомагати вам і в усьому іншому".

— На цьому й скінчилася ваша розмова?

— Та майже на цьому. Я бачила, що він страшенно розізлився. Думаю, його сердило й те, що я заповідаю Анельці ренту, а не капітал, він зрозумів, як мало йому довіряю. Вже йдучи, заявив, що пошукає компаньйонів між чужими, бо гадає, що знайде в них не менше співчуття й глибше розуміння спільних інтересів. Я мовчки вислухала ці ущипливі слова. Вчора він пішов на екскурсію з бельгійцями, але повернувся незадоволений. Мабуть, хотів їх запросити в компаньйони, і теж не пощастило. Знаєш, Леоне, що я зараз думаю? Його справи погані, коли він так гарячково шукає компаньйонів. Ця думка мене гризе, — якщо все це так, то з простої обережності не слід вступати з ним у спілку, але родинний обов'язок велить нам допомогти йому, хоча б заради Анельки. Саме про це я й хотіла з тобою порадитись…

— Його справи не такі вже безнадійні, як ви гадаєте, — мовив я.

І почав переповідати тітці те, що дізнався від лікаря Хвастовського. Потім сказав, що вже давно здогадався з поведінки Кроміцького, що йому потрібні гроші й він шукає їх скрізь. Почасти тому, мовляв, я і їздив до Відня. Тітка була так захоплена моєю проникливістю й тактикою, що, походжаючи по кімнаті, говорила сама до себе, весь час повторюючи:

— У всьому геніальний!..

Вкінці сказала, що повністю покладається на мене, і зробить так, як я вирішу.

Після цього вона вийшла, а я ще раз переглянув свій вчорашній запис у щоденнику й через півгодини зійшов до їдальні. Там застав усе товариство за чаєм, однак з першого погляду помітив, що знову щось трапилось, бо в Анельки обличчя було перелякане, в пані Целіни — страдницьке, а миле обличчя в моєї тітоньки було червоне від гніву. Лише Кроміцький начебто спокійно читав газету, хоч вираз обличчя в нього був кислий і він здавався змарнілим, як після хвороби.

— Ти знаєш, — промовила тітка, показуючи на Анельку, — що ця негідниця вже зранку сповістила мені?

— Ні, не знаю, — відказав я, сідаючи до столу.

— Не більше й не менше, як те, що через два тижні, коли Целінине здоров'я дозволить, вони поїдуть в Одесу чи ще кудись далі.

Мене наче громом ударило. В першу мить у мене аж серце завмерло.

Я подивився на Анельку, яка почервоніла, ніби її спіймали на чомусь поганому, й нарешті почав питати:

— Що? Куди? Навіщо?

— Бачиш, кажуть, що завдають мені клопоту в Плоїлові,— сказала тітка, передражнюючи Анельку. — Мовляв, не хочуть бути мені тягарем, — милосердні душі! Вони, мабуть, думають, що мені потрібна самотність, і коли тобі доведеться кудись поїхати звідси, а я лишуся одна в чотирьох стінах у Плошові, то мені буде від цього краще для здоров'я й веселіше… Всю ніч радилися, замість того щоб спати.

Ще більше розгнівавшись, тітка обернулась до Кроміцького й спитала:

— А ти головував на цій нараді?

— Зовсім ні,— відповів Кроміцький, — мене навіть не покликали, але гадаю, що моя дружина хоче виїхати, щоб бути ближче до мене, тому я повинен бути вдячним їй за таке рішення.

— Це тільки проект… — озвалась Анелька.

Забувши про будь-яку обережність, я невідривно дивився на неї, а вона не насмілювалась підвести очі, це ще більше переконувало мене, що вона має намір виїхати через мене. Немає слів, щоб описати, що я відчував у ту хвилину і як страшенно гірко було в мене на серці. Адже Анелька добре знала, що я живу лише для неї, існую тільки тому, що вона є, що всі мої думки про неї, все, що я роблю, — тільки заради неї, що це для мене питання життя чи смерті,— і, незважаючи на це, вона зовсім спокійно вирішила виїхати. А чи я загину, чи розіб'ю собі голову об мур, — вона про те й не подумала. На такі речі не зважають. їй буде спокійніше, ніхто не корчитиметься в неї на очах, мов хрущ на шпильці, ніхто не цілуватиме її ніг, не тривожитиме її цнотливості, а це, власне, все, що їй потрібно. Хіба можна вагатися, коли такий чудовий спокій купується такою мізерною ціною, як чиєсь перерізане горло!

Тисячі таких думок проносились у мене в голові; на язиці я відчував отруту. "Ти цнотлива й залишишся цнотливою, — говорив я подумки Анельці,— але це тому, що в тебе немає серця. Якби собака прив'язався до тебе так, як я, то він хоч трошки заслужив би на твою увагу. Мені ти ніколи не зробила найменшої поступки, ніколи не виявила до мене й краплі співчуття, не промовила й слова признання, а завжди відбирала все, що тільки могла відібрати. Якби ти могла, то заборонила б мені навіть дивитись на тебе, хоча була б певна, що, не бачачи тебе, мої очі погаснуть назавжди. Але тепер я нарешті добре зрозумів тебе, тепер я знаю: твоя непохитність саме тому така велика, що твоє серце таке мале. Ти — черства й холодна жінка, а твоя цнотливість — не що інше, як величезний егоїзм, ти насамперед прагнеш спокою і заради цього спокою ладна всім пожертвувати".