11 липня
Знову розчарування, знову руйнуються мої наміри, хоч маю ще іскру надії, що цей крах ще не повний. Сьогодні говорив з Кроміцьким про боярина, який продав дружину, причому вигадав цілу історію, щоб легше викликати Кроміцького на відвертість.
Ми зустріли біля водоспаду англійця з купленою дружиною. Я одразу ж почав захоплюватись її незвичайною вродою, а вкінці сказав:
— Місцевий лікар розповідав мені, як відбулася ця купівля-продаж. Ти занадто суворо осуджуєш цього боярина.
— Він мені насамперед смішний, — відповів Кроміцький.
– Є обставини, які пом'якшують вину. Він не лише боярин, а й власник великих шкіряних заводів і свої справи вів за позичені гроші. Зненацька, у зв'язку з епідемією, довіз шкур до Румунії через сусідні країни було заборонено. Боярин знав, що коли він не протримається до кінця карантину, то не тільки сам збанкрутує, але й розорить сотні родин, які довірили йому свої гроші. Тут, мій любий, або ти купець, або ні. Може, ця купецька етика відрізняється від загальноприйнятої, але той, хто її визнав…
— Той має право продати навіть свою дружину? — спитав Кроміцький. — Е, ні! Не можна заради одних обов'язків нехтувати іншими, може, ще більш святими…
Висловившись, як порядна людина, Кроміцький страшенно розчарував і роздратував мене. Проте я ще не втратив надії. Я знаю, що в найнікчемнішої людини є певний запас красивих фраз, тому вів далі:
— Ти не врахував одного, він прирік би на злидні не тільки себе, а й свою дружину. Погодься, що це дивний спосіб виконувати свої обов'язки по відношенню до близьких людей, — відняти в них останній шматок хліба.
— Не думав я, що ти можеш так тверезо міркувати.
А я подумав: "Ти не розумієш, дурню, що це не мої
погляди, що я тільки хочу навіяти тобі таку думку!"
І вголос сказав:
— Я намагаюся ввійти в становище цього промисловця. Ти не враховуєш однієї речі: може, дружина його не кохала, може, вона кохала свого теперішнього чоловіка, англійця, а її чоловік знав про це.
— В такому разі вони варті одне одного.
— Не в цьому річ. Треба заглянути глибше, якщо вона, покохавши англійця, все-таки залишалася вірною своєму чоловікові, то, може, вона краща, ніж ми гадаємо. А що стосується боярина, може, він і негідник, але скажи, що в такому випадку має робити купець, до якого приходить інший чоловік і каже: "Ви подвійний банкрут, бо маєте борги, яких не можете заплатити, і дружину, яка вас не кохає; розлучіться з цією жінкою, тоді я, по-перше, забезпечу їй достаток і, наскільки зможу, щасливе життя, а по-друге, виплачу ваші борги". То лише так кажуть: "Продав, продав!" — а хіба це, власне кажучи, продаж? Ти подумай, що цей купець, погодившись на таку угоду, водночас позбавив від страждань дружину (це ще питання, чи не більш правильне саме таке розуміння обов'язку у ставленні до своїх близьких) і врятував від злиднів усіх тих людей, які йому довірились…
Кроміцький з хвилину подумав, зняв монокль і сказав:
— Любий мій, я тішу себе надією, що в комерційних справах розуміюся краще від тебе, але вступати в дискусії з тобою не можу, бо ти мене вмить заженеш у глухий кут. Якби ти не дістав у спадщину від батька мільйонів, а став адвокатом, ти однаково нажив би їх… Коли ти так зобразив мені цю справу, я вже, їй-богу, не знаю, що й думати про цього румунського хлюста; знаю тільки, що там була якась оборудка, що стосувалась жінки, а це вже, хай би там що, шахрайство. Крім того, оскільки я сам певною мірою купець, скажу тобі таке: банкрут завжди має вихід — або ще раз набути капітал і заплатити давні борги, або пустити собі кулю в лоб. Таким чином, не маючи грошей, він розплачується кров'ю; а дружину, якщо вона в нього є, звільняє від себе і дає їй можливість знайти нове щастя.
В цю мить мене охопила така лють, що віддав би не знаю що, якби можна було крикнути йому: "Ти вже банкрут, хоча б тому, що твоя дружина тебе не кохає! Бачиш оцей водоспад? Стрибай у нього стрімголов, звільни її від себе, відкрий перед нею нове життя, в якому вона буде в стократ щасливішою!"
Проте я мовчав, переживаючи нове, гірке відкриття, що хоч Кроміцький справді людина жалюгідна, здатна навіть на такі вчинки, як, приміром, продаж Глухова чи зловживання довір'ям дружини, та все ж він не такий підлий, яким я його уявляв. Це було для мене розчаруванням, руйнувало мої плани, за які я останнім часом чіплявся з останніх сил. Я знову відчував себе безпорадним, знову переді мною була пустка, і я ніби повис у повітрі. Але я не хотів випускати з рук останньої нитки, добре розуміючи, що лише тоді зможу якось жити, коли буду діяти, інакше збожеволію. "Підготую хоча б грунт для майбутнього, — казав я собі,— й привчу Кроміцького до думки, що він повинен розстатися з Анелькою". Ще раз повторюю, я не знав, яке його матеріальне становище, однак припускав, що той, хто займається спекуляцією, може так само легко все втратити, як і розбагатіти, тому сказав:
— Не знаю, наскільки твої слова відповідають купецькій моралі, але мені приємно відзначити, що вони достойні благородної людини. Якщо я правильно тебе зрозумів, то ти твердиш, що чоловік, якому загрожує розорення, не має права тягнути за собою дружину в безодню злиднів?
— Я казав тільки, що продаж дружини за будь-яких умов — це підлість. Зрештою, дружина повинна розділяти з чоловіком його долю. Бо що то за жінка, яка згодна розлучитися з чоловіком тільки тому, що він розорився!
— Припустімо, що вона не згодиться, але ж чоловік може розлучитися з нею всупереч її бажанню. В такій ситуації кожне повинне пам'ятати про свій обов'язок… До того ж, якщо дружина бачить, що розлучення може врятувати її чоловіка, то обов'язок, який вона правильно зрозуміє, навіть наказує їй погодитись на це.
— Про такі речі навіть неприємно розмовляти.
— Чому? Невже тобі шкода румуна?
— Ні! Боронь боже, в моїх очах він назавжди зостанеться негідником.
— Бо тобі не вистачає об'єктивності. Воно й не дивно: людина, в якої все йде як по маслу, ніколи не зрозумів психології банкрута, для цього треба бути філософом, а філософія несумісна з гонитвою за мільйонами…
Я не хотів вести далі цю розмову, мені самому було невимовно огидне моє лицемірство. Мені здавалося, що я вже посіяв якесь зерно, правда, може, надто мізерне, щоб воно могло зійти, але принаймні знову вхопився за якусь нитку. Одне спостереження вселило в мене маленьку надію. Коли я запевняв Кроміцького, ніби це він сам думає, що розорений чоловік повинен дати свободу дружині, я помітив на його обличчі вираз якогось занепокоєння й збентеження. Завважив також, що при згадці про його мільйони він стиха зітхнув. Робити з цього висновок, що йому загрожує розорення, було б передчасно, але я припускаю, що його справи не дуже надійні й можуть повернути і на добре, і на погане.