Зі мною він ввічливий, приязний, сердечний; у всьому поступається мені, як нервовій жінці. Намагається завоювати моє довір'я. Не відштовхує його й те, що я іноді відповідаю йому різко або іронічно, що часто надто безцеремонно викриваю його неосвіченість чи недостатню витонченість. Я ніколи не минаю нагоди, щоб у присутності Анельки підкреслити його розумову й душевну вбогість. Однак він терплячий. Може, він такий лише зі мною? Сьогодні я вперше побачив, як він розгнівався на Анельку, аж позеленів, як люди, що гніваються холодно, а отже, дуже люто. Анелька, напевно, його боїться, хоча вона всіх боїться, тепер уже навіть і мене. Інколи мені важко зрозуміти, звідки така жінка, сумирна, мов голубка, черпає таку надзвичайну силу волі. Свого часу я помилявся, думаючи, що вона пасивна і не зможе опиратись мені. Яке розчарування! Опір її такий само впертий, як для мене несподіваний. Не знаю, про що розмовляли вони з Кроміцьким, але я певен, коли вона йому заявила, що не зробить того, що він від неї вимагає, то вона тремтітиме від страху, але не зробить. Якби вона була моєю, я любив би її так, як може любити вірний собака свою господиню. Я носив би її на руках, здмухував би з її дороги кожну порошинку, любив би її більше від життя.
1 липня
Мої ревнощі були б жалюгідними, якби в них не було страждання віруючого, на очах у якого профанують його божество. Я вже ладен був би відмовитись навіть від дотику до її руки, аби тільки міг помістити її на якійсь неприступній горі, до якої нікому невільно було б навіть наблизитись.
2 липня
Я помилявся, мені лише здавалось, що я здерев'янів. Те, що було тимчасовим станом нервів, я вважав за постійний стан душі. Хоча ще раніше підозрював, що так недовго триватиме.
3 липня
Між ними таки щось сталося. Обоє приховують невдоволення одне одним, але я все бачу. Вже кілька днів я не помічав, щоб він, як мав звичку робити раніше, брав її за руки й цілував одну, потім другу, або щоб гладив її коси, чи цілував у чоло. Спершу я зрадів, але цю радість отруїла сама Анелька. Я помітив, що вона намагалась ніби умилостивити свого чоловіка, розвеселити його й відновити колишні стосунки. Мене охопила лють, яка, звичайно, позначилась на моєму ставленні до Анельки. Ніколи я ще не був до неї, а тим самим і до себе, таким немилосердним.
4 липня
Сьогодні, повертаючись з Вандельбана, я зустрів Анельку на містку навпроти водоспаду. Вона раптом зупинилась і почала щось говорити, але шум води заглушив її слова. Мене це розізлило, тепер мене все злить, і коли я звів її з містка й ми попрямували до нашої вілли, я роздратовано сказав:
— Я не розчув, що ти мені говорила.
— Я хотіла спитати, — сказала вона засмучено, — чому ти так до мене ставишся? Чому в тебе немає зовсім жалості до мене?
Від цих слів у мене вся кров ринула до серця.
— Хіба ти не бачиш, — відповів я квапливо, — що я тебе шалено кохаю? Як можна нехтувати таким почуттям? Послухай, я вже від тебе нічого не хочу. Скажи лише, що ти мене кохаєш, віддай мені свою душу, і я все стерплю, все витримаю, віддам тобі взамін своє життя, служитиму тобі до останнього подиху. Анелько, ти мене кохаєш, скажи!.. Справді? Цим єдиним словом ти врятуєш мене, скажи ж його!
Обличчя в Анельки стало білим, як піна водоспаду. На неї наче повіяв крижаний вітер і заморозив кров у її жилах. В першу мить вона не могла вимовити й слова, нарешті насилу промовила.
— Благаю тебе, не говори так зі мною!
— Отже, ти ніколи мені цього не скажеш?
— Ніколи.
— То це не в мене, а в тебе до мене немає…
І я замовк. У голові промайнула думка, що якби Кроміцький захотів почути від неї це слово, вона йому не відмовила б. Від розпачу й злості в мене задзвеніло в вухах, потемніло в очах. Я зовсім втратив самовладання. Не тямлячи себе, я кинув їй в обличчя такі страшні й цинічні слова, яких жоден чоловік не дозволив би собі сказати беззахисній жінці. Я просто не наважуюсь написати їх тут. Наче крізь сон пам'ятаю, що якусь мить вона дивилась на мене здивованими й переляканими очима, а потім схопила мене за рукав і, шарпаючи його, схвильовано запитувала:
— Леоне! Що з тобою? Що з тобою?
А зі мною було те, що я втрачав розум. Я вирвав в Анельки руку й пішов у другий бік. Через кілька хвилин повернувся, але її вже не було. Тоді я зрозумів тільки одне: настав час з усім покінчити. Думка ця одразу, наче промінь світла, пронизала морок, який панував у моїй голові. Я був у тому дивному стані, коли свідомість зосереджується на чомусь одному. Я погано усвідомлював, що сталося. Майже не пам'ятав ні про себе, ні про Анельку; зате про смерть почав думати не лише як людина при повній свідомості, а й цілком спокійно. Наприклад, я добре розумів, що коли кинуся зі скелі в безодню, то це може зійти за нещасливий випадок, якщо ж застрелюсь у своїй кімнаті, то тітка такого удару не переживе. Ще дивнішим було те, що, усвідомлюючи це, я був нездатний зробити жодного вибору, ніби зв'язок між моїм розумом і моєю силою волі вже перервався. Цілком ясно розуміючи, що краще кинутись зі скелі, аніж застрелитись, я все-таки йшов до вілли по револьвер. Чому? Не знаю. Знаю тільки, що все більше поспішав і, вибігши сходами нагору, заходився шукати ключа від валізи, в якій лежав револьвер. Зненацька швидкі кроки на сходах відвернули мене від думок про самогубство. Сяйнула думка, що, може, це Анелька відгадала мої наміри й поспішає перешкодити їм. Тим часом двері рвучко розчинились, і я побачив тітку, яка вигукнула, задихаючись:
— Леоне! Біжи по лікаря, Анелька захворіла!
Почувши це, я забув про все: вибіг з вілли без капелюха й за чверть години привів лікаря з готелю Штраубінгера. Але поки ми прийшли, все вже закінчилося добре. Лікар пішов до Анельки, я залишився з тіткою на веранді і спитав у неї, що трапилось.
— Півгодини тому, — сказала тітка, — Анелька прийшла додому з таким червоним лицем, що ми з Целіною стали її розпитувати, що з нею, а вона якось так нетерпляче відповіла: "Нічого! Нічого!" Проте ми бачили, що це неправда. Целіна стала наполягати. Тоді Анелька роздратувалася, — вперше в житті я бачила її такою, і закричала: "За що мене тут усі мучать?!" Потім у неї почались якісь спазми чи напади нервового сміху. Ми страшенно перелякались, і я побігла до тебе. Слава богу, що вже минуло. Вона тільки плакала, бідолашненька, й вибачалася перед нами за свою запальність…